31 жовтня частина миронівчан зіштовхнулася з проблемами під час голосування. Декого не було в списках виборців, в інших — змінене прізвище і т.д. Чому так сталося? Відповів на запитання Миронівський міський голова В.М. МАТВЕЄВ.

— Насамперед, хочу подякувати миронівчанам за активну участь у виборах Президента України. Практично всі жителі міста, хто має право голосувати, з'явилися на виборчі дільниці і проголосували. Це говорить про їхню політичну і громадську активність.

Хочу вибачитись за проблеми, які виникли із списками виборців. Їхня причина одна — недобросовісне виконання своїх обов'язків тими людьми, на яких вони були покладені.

Все місто задовго до виборів розділили на ділянки, які закріпили за певними громадянами. Саме вони і готували списки виборців.

За місяць до виборів дані списки перевірялися і уточнювалися. Особисто я мав упевненість, що з ними проблем не виникне. Але, як показала практика, помилився. Люди, яким довірили цю важливу справу, виконали її недобросовісно.

— Вікторе Михайловичу, що потрібно зробити, щоб подібне надалі не повторилося?

— Я пропоную ось що. Тим, хто не отримав запрошення на вибори, потрібно прийти до виборчих дільниць і перевірити, чи є вони в списках. А тим, хто таке запрошення отримав, перевірити правильність написання ім'я, по батькові, прізвища. Якщо є помилки, зверніться до виборчих дільниць, щоб їх виправили. Це дозволить провести слідуючий тур виборів на ще кращому рівні.

Живе в селі Росава колишній залізничник, а нині пенсіонер Анатолій Іванович Єфіменко, спокійний і привітний чоловік. Складається враження, що негаразди та біди обійшли його життя стороною. Та повідана ним історія бентежить свідомість, роз'ятрює душу: в роки Великої Вітчизняної війни у нього, 5-річної дитини, німці брали кров для порятунку своїх поранених солдатів.

Найдавніший спогад дитинства: ми з мамою у вагоні потягу. Я притулився до неї і задрімав. Раптом, мама з силою притиснула мене до себе. Відкрив очі, а перед нами стоїть німецький солдат. Він вирвав мене з маминих рук...

І от я вже стою на пероні, не розуміючи, що діється. Позаду чую мамин розпачливий крик. Вона рветься до мене, та німець б'є її прикладом гвинтівки прямо в обличчя... Більше мами я ніколи не бачив.

Мене німець схопив за руку і швиргонув у натовп дітей, таких, як і я чи трішки старших.

Повели нас, заплаканих, якимись вулицями. Я хотів озирнутися назад, подивитись, де моя мама, та отримав німецьким прикладом по спині.

Нарешті ми підійшли до великого будинку. Завели нас в приміщення і вишикували у шеренгу. Незабаром з'явився есесівець з собакою. Я страшенно злякався, навіть ноги затрусились, коли він зупинився біля мене. Цей епізод я пам'ятаю так, ніби все це відбувалося вчора...

Есесівець підходив до кожного із нас, простягав руку в шкіряній рукавиці, охоплював пальцями голову дитини, натискуючи так, що аж синці залишались після цього, і прокручував то в один бік, то в інший. Потім підносив пальці до носа і нюхав. Час від часу його лице корчила гримаса і він з люттю викрикував: "юда!". Ми не знали, що означає це слово, та дітей, на яких вказував пальцем есесівець, відразу кудись забирали. Пізніше ми дізнались, що так німці відбирали євреїв.

Після цього відбору нас примусили ретельно помитись і помістили у велику кімнату, де стояли старі ліжка, стіл і декілька стільців. Наступного дня до нашої кімнати почали приходити люди в білих халатах. Одні оглядали нас з голови до ніг, а інші брали кров з пальців та вен. Більшість дітей до цього ніколи не бачили ні страшних голок, ні шприців, і, зрозуміло, не знали, що з ними роблять. Тож як тільки заходив наступний німець в білому халаті — ховались по закутках і плакали. Та нас витягали, били, по черзі прив'язували до ліжок і забирали нашу кров.

Через кілька днів нас перевели до іншого будинку. Він був двохповерховий. Там ми побачили дітей, у яких на грудях, так як і у нас, висіли дерев'яні таблички з номерами, замість імені, і позначкою групи крові. Такі ж таблички німці прибивали на нари, де спали діти. Старших дітей, віком 10-14 років відправили на другий поверх, а менших помістили на першому.

Наглядачами були чоловіки і жінки, переважно німці. Одна німкеня увесь час примушувала нас вивчати молитви на німецькій мові, а потім ще й їх співати. З цих молитов починався кожний день, ними і закінчувався.

Неподалік від нашого будинку знаходився німецький шпиталь. Про це знали всі, адже звідти нам приносили їжу, яка залишалась після поранених німецьких солдат, простіше кажучи, недоїдки. Час від часу шпиталь поповнювався новими пораненими. Тоді "згадували" про нас. Пам'ятаю, приведуть мене у якусь кімнату, покладуть на ліжко і міцно тримають, ще й рот закривають, щоб не кричав. А жінка в білому халаті боляче коле голкою в руку і набирає у великий шприц мою кров. Один набере, міняє на інший, а потім зливає у банку. Мене підіймають, а на моє місце кладуть іншу дитину.

Норм по забору крові ніяких не існувало. Деякі дітки після цього не повертались до бараку. А деяких приносили на носилках ледь живими, кидали на нари, вкривали ковдрою і йшли собі геть. Хтось засинав тихо, і більше не просинався, а хтось метався на нарах в гарячці.

Після цієї "процедури" завжди мене охоплювало сильне відчуття холоду, тому я часто залазив під ковдру до когось із дітей. Притулюся, обійму, намагаюсь зігрітись. Так і засинали. Одного ранку проснувся від холоду, поторсав товариша рукою, а він вже й захолонув... Вранці ми стаємо на молитву, а на нарах залишаються лежати мертві діти...

Єдиною нашою втіхою була няня — тьотя Паша. Багато хто називав її мамою. Вона любила і втішала нас, сприймала нашу біль як свою. Обійме дитину, цілує ранки від уколів на посинілих ручках. Пестить діток, які метаються в передсмертній агонії, і плаче. З її іменем на вустах багато хто з дітей і помер.

З кожним днем ми все більше слабіли. Вибираючи кров, німці не дбали про те, аби краще годувати нас: вони знали, що на місце померлих приведуть інших.

Крім того, що німці вибирали нашу кров та ще й робили якісь уколи. Вже пройшло стільки років, а у мене місцина на спині, куди робили уколи, так і залишається нечутливою.

Якого ж жаху наводив тоді на нас шприц із голкою! Як тільки приходив німець у білому халаті, ми починали кричати і билися в нервових конвульсіях. Ми боялися болю, а не смерті. Смерть нас не лякала, бо ми не усвідомлювали до кінця, що воно таке. Лише вночі, коли все затихало, ми тихенько говорили про наших мам і мріяли про свої домівки...

Та ось одного дня земля здригнулась від гучних вибухів і гуркоту. На подвір'ї здійнялася метушня і гамір. Санітари бігали туди-сюди, вантажили німецьких поранених. Машини від'їжджали одна за другою. Старші діти зашепотіли: наші наступають... Однак німці про нас не забули, повкидали усіх в кузови великих автомашин, обтягнутих брезентом. Я знайшов дірочку в брезенті і припав до неї. Похололо всередині, коли я побачив, як наш найстарший хлопчик — Коля Маслюченко проколює ножем шини одного з автомобілів, а потім заховався під ним. Машина з проколеними шинами вирушила першою, та від'їхала недалеко — зупинилась, загородивши проїзд іншим. З кабіни вистрибнув есесівець і спересердя постукав по спущеному колесі ногою.

Навколо чути було вибухи, автоматні черги... Перелякані німецькі солдати почали розбігатися хто-куди. А той розлючений есесівець почав діставати гранату, Мабуть, хотів жбурнути її на дітей. Та за мить Коля опинився біля есесівця, стрибнув на нього, мов кіт і різонув ножем по горлу. Німець, заюшившись кров'ю, упав. Коля закричав нам: тікайте! Однак ми були такі налякані, що старшим дітям довелося стягувати нас з машин. А незабаром ми побачили танки з червоними зірками на баштах...

Знайти необхідне вціліле приміщення для нас, де б ми могли перебувати після визволення, було важко. Тому довелось повернутись назад до табору. Дуже не хотілось знову переступати поріг огидного нам будинку, та що вдієш. В ньому швидко зробили ремонт і ми не впізнали своїх кімнат. Тут стало затишно і гарно. Нам приділяли багато уваги, добре годували, огорнули любов'ю і теплом. Повірте, незабаром ми почали забувати про все, що нам довелося пережити. Лише іноді старші діти розпочинали розмову "А пам ' ятаєш?.." І знову ставало моторошно.

Через деякий час нас порозвозили по дитячих будинках. Я потрапив до Звенигородського і виховувався там до повноліття.

Очі мого співбесідника налилися слізьми. Він замовк. Я зрозуміла, що пригадане ним сколихнуло хвилю страшної пам'яті, роз'ятрило душу... Вражена почутим, я ледь наважилась поставити кілька запитань.

— Анатолію Івановичу, а як далі склалося ваше життя?

- Перебуваючи в дитячому будинку, я кожного дня, як і всі діти, чекав, що за мною прийдуть батьки. Декому таланило — їх знаходили рідні. Я їм дуже заздрив. Та проходили дні, місяці, роки, а до мене ніхто не з'являвся. Тоді я приклав усі зусилля, аби про це не думати. І саме життя допомогло. Колесо турбот закрутилося так, що не було коли, як кажуть, і вгору глянути.

Залишив стіни дитячого будинку в 1955 році, коли вступив до залізничного училища в м.Сміла. Після закінчення навчання працював в тому ж місті слюсарем на паровозоремонтному заводі. В 1959 році пішов в армію. Після служби повернувся до Сміли. Та не судилося залишитися там. Доля кидала мене з одного місця України в інше. Працював на залізницях Броварів, Києва, Василькова, Полтави монтажником, будівельником, електрозварювальником, поки потрапив на будівництво елеватора в Миронівку. Тут одружився. А незадовго і син народився.

- А в якому ж місці все це відбувалося, чи, можливо, ви не знаєте?

-Знаю, як не знати. Все це відбувалося в місті Біла Церква. Просто довгий час я намагався не згадувати роки свого дитинства. Так мені було легше.

Та одного дня ми з дружиною переглядали кінофільм, в якому йшлося про знущання фашистів над малими дітьми. І мене ніби обухом по голові вдарило. Поглянувши на свого сина, подумав: "Це ж йому зараз стільки ж, як мені було тоді, коли я втратив маму, і потрапив до табору, де німці з мене брали кров". В пам'яті мимоволі почали спливати жахливі картини... Ось тоді і вирішив поїхати до Білої Церкви, знайти те місце, де був табір. Шукати довелося недовго. Незважаючи на те, що пройшло стільки років з того часу, деякі деталі закарбувались в дитячій пам'яті назавжди. Тому трішки порозпитувавши старих людей, я вже прямував вулицею Замковою, крок за кроком переконуючись, що саме цією вулицею мене гнали німці. Пройшов далі і аж остовпів, коли побачив і впізнав двохповерхову будівлю, де нас тримали фашисти. Сьогодні тут якийсь проектний інститут.

Мої пошуки тривали ще довго. Я намагався знайти моїх товаришів з табору, людей, які в роки війни працювали в німецькому шпиталі, свідків, які могли знати про існування дитячого табору. Та все марно...

— Невже не залишилось жодного документа, який би слугував доказом того, що ви розповіли?

— Можливо і є. Архівів у нас багато. Та в тих, до яких звертався, і в Києві, і в Смілій, і в Звенигородці, і в Білій Церкві, і навіть у Москву їздив — ніякої інформації, яка б могла мені допомогти, не знайшов. І не дивно, адже єдине, що я пам'ятав про себе, коли потрапив до дитячого будинку, ім'я і прізвище — Єфіменко Толя. Дітей, з якими я був у таборі в Білій Церкві, розподілили по різних дитячих будинках, і в різні міста. Хоч деякі імена і прізвища я пам'ятаю до цього часу: Ольга Чітко, Толя Поліщук, Слава Яковенко. Та не знаю, настільки вони відповідають дійсності, якщо я навіть точно не знав, скільки мені років. В дитячому будинку вихователі, поглянувши на мій маленький зріст та худобу, в свідоцтві про народження, записали: 20 червня 1939 року. Так і живу...

Що до цього можна додати? Лише те, що хлопця не зламало оте величезне горе. І він, як говорять в народі, безбатченко, без роду і племені, зумів стати Людиною. На мою думку, це життєвий подвиг...

Л. БОРИСЕНКО

Останні кілька років в Україні спостерігається справжній картковий бум. Платіжні пластикові картки здобувають собі усі: і старі , і молоді. Однак мало хто знає, що за допомогою звичайної пластикової картки можна заощаджувати гроші при купівлі різних товарів. Для цього потрібно лише відкрити картковий рахунок у правильному банку. Ми довідалися , що таку можливість мають клієнти Правекс-Банку і вирішили розпитати про це докладніше директора Миронівського відділення АКБ "Правекс-Банк" Інну Миколаївну СОБКО .

-Інно Миколаївно, яким чином пластикова картка вашого банку дозволяє власникові заощаджувати гроші?

- Справа в тому, що будь-яка пластикова картка V iza, Mastercard чи Cirrus/Maestro, випущена Правекс-Банком, є не тільки платіжною, але й дисконтною карткою. Це значить, що протягом усього терміну її дії власник може купувати різні товари зі знижкою. На сьогоднішній день знижки до 30% надають понад 1700 підприємств по всій Україні. При цьому щотижня їхній перелік збільшується на 10-20 об'єктів. Незважаючи на те, що дисконтна програма Правекс-Банку стартувала лише в січні 2001 року, але вона вже стала дуже популярною - сьогодні нею користуються понад 220 тисяч осіб.

-Скажіть, на які саме товари надаються знижки?

-На всі найнеобхідніші. Власник пластикової картки Правекс-Банку може купити зі знижкою одяг, взуття, продукти харчування, косметику, парфумерію, меблі, бензин, аудіо, відео - і побутову техніку, одержати послуги в медичних установах, перукарнях та салонах краси, на СТО, у ресторанах і готелях. Ви бачите, що ми постаралися охопити всі сфери нашого життя. Так, наприклад, автомобіль можна купити дешевше на 3-5%. При його чималій вартості за зекономлені кошти можна буде придбати зайву пару покришок або інші необхідні товари.

-Це скільки ж грошей потрібно зберігати на картці, щоб одержати знижку на той же автомобіль?

-Від залишкової суми на картковому рахунку нічого не залежить. Щоб одержати знижку, досить лише пред'явити в касі картку. А розраховуватися за обрані товари клієнт може як готівкою, так і безготівково з карткового рахунку. Так що одержати знижку можна навіть тоді, коли у вас на рахунку грошей не залишилося.

-А як довідатися, у яких конкретно магазинах надаються знижки по дисконтній програмі вашого банку, якщо щотижня до програми приєднуються нові партнери?

-Перш за все, повний каталог, який постійно оновлюється, де зазначені адреси, телефони підприємств-учасників програми, пропоновані ними товари і послуги, а також розміри знижок у кожнім з них, є на сайті Правекс-Банку (www.pravex.com). Крім того, цю інформацію клієнти можуть одержати в будь-якому відділенні або центральному офісі банку, довідатися в будь-який час доби за телефоном в довідковій службі Правекс-Банку.

Крім того, на вхідних дверях кожного підприємства, що надає знижки, є наклейка з логотипом "Правекс", на якій зазначений розмір знижки.

-Наскільки пластикова картка, що дозволяє одержувати знижки, дорожча звичайної?

-А ось це найцікавіше. Насамперед,, хочу відзначити, що немає "звичайних" і "дисконтних" пластикових карток Правекс-Банку. Усі пластикові картки нашого банку дають однакове право їх власникам на одержання знижок. Незважаючи на те, що із введенням дисконтної програми їхні власники одержали значні додаткові вигоди, на вартості самих карток це ніяк не відбилося. Наші клієнти одержали цю додаткову послугу безкоштовно. До того ж оформити будь-яку пластикову картку в нашому банку набагато дешевше, ніж придбати деякі з існуючих нині дисконтних карт. Якщо власник користується карткою регулярно, то отримані знижки дуже швидко окуплять її вартість, і весь інший час вона буде приносити тільки прибуток. Знижки можна одержати і по картках, оформлених у рамках зарплатних проектів.

-До речі, Інно Миколаївно, які, на ваш погляд, переваги пластикової картки взагалі як спеціального платіжного засобу?

-Про це багато говорять останнім часом, так що я назву тільки основні. Найголовніше, мабуть, що власник картки може оплачувати товари і послуги і не носити з собою при цьому готівки, а отже, не ризикує втратити гаманець і залишитися без грошей. Розрахуватися за допомогою пластикової картки й одержати готівку в банкоматах можна в будь-який день тижня і в будь-який час доби. При цьому на залишок грошей на картковому рахунку банк щомісяця нараховує відсотки. За бажанням клієнта наш банк може кожен місяць надавати йому звіти про зроблені операції по картці. Це дозволяє йому раціонально керувати своїм бюджетом, планувати витрати. Для виїжджаючих за кордон картка - взагалі безцінна річ. Так, наприклад, курс обміну валют по картці часто набагато вигідніший, ніж курс обміну наявної валюти. Крім того, при проходженні митного контролю не потрібно декларувати гроші, що лежать на картковому рахунку. А взагалі картковий рахунок можна поповнити готівкою або переказом з будь-якої країни світу.

-Інно Миколаївно, якщо в наших читачів виникнуть інші запитання, де вони можуть одержати на них відповіді?

-Усіх, хто вже вирішив відкрити в нашому банку картковий рахунок, і всіх, у кого виникли запитання, ми чекаємо за адресою: м. Миронівка, вул. 40-річчя Перемоги, 19а. Крім того, телефонуйте в будь-який час за номером 8-800-500-4-500 - (безкоштовно по всій Україні) цілодобово. І наостанок хочу сказати всім читачам, що ми можемо багато чого для вас зробити, а не тільки відкрити картковий рахунок.