НОВИНИ # 19.1 - 26.11.2013  
Статті номера [ 1 2 3 4 5 ]

Наче крила у мене виросли


Таку радість відчула жінка, вперше почувши лагідне слово після 15 літ подружнього життя. І сказав його не її чоловік...

В кожної людини своя доля: в одних — щаслива, в інших — трагічна. Як сказав класик, усі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а кожна нещаслива — нещаслива по-своєму. А якщо нещаслива жінка, яка покликана бути коханою і матір'ю, то це викликає особливе співчуття. На жаль, у багатьох жінок доля не складається. Ось і в нашої співрозмовниці, яка погодилася розповісти про себе. З етичних міркувань імена змінено.

— Побачу на вулиці п'яного, така злість мене бере, така відраза, що ледве стримуюся, аби не надавати йому ляпасів, — розпочала свою сповідь Галина. Сказала це так категорично і переконливо, ніби інакше взагалі не може бути. Така її позиція є логічним підсумком пережитого за 15 літ...

По закінченню школи Галина вступила до Ржищівського будівельного училища. Вчилася на маляра-штукатура. Диплом з відзнакою дав право без іспитів стати студенткою будівельного технікуму. Практику проходила на одному з миронівських підприємств, яке саме розбудовувалося. Облицьовував щойно зведене приміщення плиточник-лицювальник, без перебільшення віртуоз своєї справи, який весь час сипав жартами, підморгуючи молоденькій симпатичній практиканточці. І вона не могла не звернути увагу на те залицяння. А за два тижні вони вже подали заяву до ЗАГСу.

Поселилися в Миронівці у свекрухи, яка з перших же днів не приховувала неприязні до молодої невістки. Вперше Галина пережила тривогу, коли через тиждень подружнього життя чоловік приплентався додому п'яним та замурзаним з голови до ніг. Роздягнула, спати поклала, одяг випрала і спробувала втішити себе, що це випадковість, з ким, мовляв, не трапляється. Однак та «випадковість» повторювалася мало не щодня. Вона вже і картала себе за цей поспішний шлюб, все переконливіше усвідомлюючи незаперечну істину, що поведінка її чоловіка гасить любов, його пристрасть до алкоголю, як іржа, роз'їдає найкращі почуття. Та він її й не любить. Інакше б зважив на вмовляння не пити.

Але про розлучення не могло бути і мови: під серцем Галина носила дитя. Сподівалася з великою надією, що чоловік, ставши батьком, зміниться на краще. А головне — кине пити...

У неї були дуже важкі пологи. Та, зрештою, дякуючи лікарям, вижила і хлопчика-первістка зберегла. Чоловік зазвичай напився і навіть не збирався позбуватися своєї ганебної звички, як вона наївно сподівалася. Не раз пробувала заручитися підтримкою свекрухи, але та чомусь не дуже переймалася цією проблемою. А якось категорично заявила Галині: «Ти краще б похрестила дитину, бо так і помре нехрещеним!»

Ужахнулася від тих слів. Похрестити і сама збиралася трохи пізніше, коли хлопчик зміцніє. Але ж чому її синочок повинен померти? І звідки про це відомо свекрусі?

Скоро Галина побачила страшний сон, який здався їй пророчим. І вже не відкладала хрещення. А на другий день потому у дитини піднялася температура до 40 градусів. Лікарі робили все можливе. Родичі звернулися до знахарки, яка спробувала з'ясувати причину хвороби. «Дитина одужає. А те зло зробила жінка, — казала знахарка. — Та її скоро побачите: витиратиме руки об фартух».

За кілька днів їх виписали з лікарні. Під'їхали до будинку. На подвір'я заходять. А на порозі — свекруха. Руки у неї мокрі, поспішно витирає їх об фартух.

Галина ледве не зомліла. На другий день стала настійно просити чоловіка найняти квартиру і швидше перебратися туди.

Якось мати Галини приїхала навідати їх. А як доньку побачила, зойкнула: перед нею стояла її 22-річна дочка з геть сивим волоссям. «Дитиночко моя, куди ж це я тебе віддала?», — ледве спромоглася промовити мати, бо сльози здавили їй горло...

Вони таки перебралися на квартиру, хоча свекруха була категорично проти. Чоловік, як і належить синові, часто навідував матір. Чарку-другу там перехилить, застереження вислухає щодо дружини на зразок: «Будь обережним. Вона тебе з світу зживе». Потім, приходячи додому п'яним, час від часу кидав в обличчя Галини ту фразу як докір. Хоча підстав для цього не було жодних.

Галина терпіла від нього ще більші образи і весь час сподівалася на диво. Тим дивом для неї став ще один синочок. Хоча позитивних змін, як гадала, і ця дитина в сім'ю не принесла. Хлопчик часто хворів. А чоловік все продовжував пиячити. Консультації з спеціалістами, лікування та кодування не дали позитивних результатів. Галина з синами навіть, бувало, чергували коло татуся, щоб він не залишався наодинці та не напивався. Неодноразово чоловіка звільняли з роботи, а вона все просила керівництво, щоб взяли знову. Обіцяла, що не питиме. Хоча, правду кажучи, і сама перестала в те вірити. Її плиточник-віртуоз втрачав людську подобу.

Щовечора Галина виходила зустрічати «коханого» з роботи і часто знаходила його п'яним десь у кущах чи на тротуарі. Разом з синами заносили до квартири брудного, пропахлого надвірними туалетами та смітниками. До речі, про туалети. Вони для цього чоловіка вже не існували. Вибачте, малі та великі потреби він справляв у власні штани чи просто на килим. І все це на очах дітей. Вони бачили, як плакала мати, були свідками щоденних сварок батьків.

У свої 35 Галина стала схожою на бабусю. Сива, без зубів, одягнена у будь-що. Вона ніколи не всміхалася. Живучи турботами про дітей, взагалі махнула на себе рукою — життя пропало. І вона з цим змирилася.

Та раптом світ змінився. Замайорів веселками. Сталося те три роки тому. Їхня бригада саме штукатурила стіни у щойно зведеному приміщенні на одному з підприємств Миронівки. Тут працювали електрики з іншого міста. Один з них зайшов сюди, коли Галина, стоячи зверху на драбині, нахилилася, аби взяти відро з розчином від своєї помічниці. А потім випросталася. І вже через мить почула приємний чоловічий голос: «Яка гарна жінка!». Це промовив той електрик. Вона зашарілася і нічого не відповіла. Незнайомий потім вийшов, а кинуте ним «яка гарна жінка» звучало у її вухах до кінця зміни.

— Наче крила у мене виросли, — пригадує Галина. — Ніхто ж мені за все доросле життя не казав подібного. Я була щаслива. Хотілося радіти і сміятися.

Наступного дня той чоловік знову з'явився. Поглянув на Галину так лагідно та приязно, як може дивитися чоловік на красиву жінку. Тому, коли попросив номер телефону, хоч і завагалася, все ж відмовити не змогла. Він подзвонив, призначив побачення. І вона прийшла. Проплакала цілий вечір, зовсім не соромлячись, та переповіла незнайомцю усе своє гірке життя. А він втішав, нічого не обіцяючи. Та їй і не треба було жодних обіцянок. Оті слова «яка гарна жінка» стали подарунком найціннішим.

Вже на другий день Галина сказала своїй п'яній половині про намір розлучитися. Він не заперечував. Що ж до синів, то це повідомлення хлопці сприйняли як звільнення від важкого тягаря. Це й зрозуміло, адже татусь жодного разу не приголубив їх, не поцікавився їхніми шкільними справами, а їхні часті хвороби проходили якось поза його увагою. Діти ніколи не бігли йому назустріч, нагледівши здалеку, як це полюбляє робити малеча, пишаючись своїми батьками. Сини ним не пишалися. Бо підстав для цього не було жодних...

Андрій, так звати незнайомця, поїхав до свого міста. А потім зателефонував Галині. Пізніше було ще кілька дзвінків. Коли ж вони зустрілися знову, запитав: «Який ти хочеш подарунок до дня народження?» На мить замислилася. Намагалася пригадати, коли ж це чоловік дарував їй подарунки? Та так і не пригадавши, боязко проказала: «Каблучку хочу на палець, з маленьким камінчиком». І ніяково стало, бо подумала одразу, чи не багато вона бажає. Але ж каблучка була її давньою-давньою мрією, яку Галина вважала нездійсненною.

Андрій заперечив:

— Каблучку купимо пізніше. А зараз тобі треба зуби поставити, — і дав Галині необхідну суму грошей. — Хочу, щоб ти не тільки мені, а й моїм родичам сподобалася.

Вона так і зробила. А пізніше з великою тривогою їхала в сусідній обласний центр на першу зустріч з родичами Андрія. Дуже переживала, чи сподобається їм, чи сприймуть взагалі? Адже в нього є доросла донька, сестра, дві онуки ( з дружиною розлучився давно і в неї своя сім'я). Та всі тривоги виявилися марними. І як же розчулилася від уваги та приязні не знайомих ще вчора людей! Поверталася додому з подарунками для себе і для синів. Їхні зустрічі стали частішими, а кохання — міцнішало. І так триває вже четвертий рік.

— Я ніколи не була такою щасливою, як зараз, — ділиться Галина. — За три роки ця людина зробила для мене добра більше, ніж мій благовірний за прожитих спільно 15 років. І для хлопців моїх так само. Залишаючи нас, батько навіть телевізор забрав у синів і потім пропив його. Ця ж людина віддала свій телевізор, щоб молодший дивився мультики, а старший — навчальні передачі. А скільки він книг хлопцям купив! Особливо старшому, який вчиться на художника. Та головне — до спиртного байдужий. А для мене у нього завжди є лагідні слова, яких ніколи не чула від колишнього чоловіка. Я дізналася, що означає нормальне життя, що я жінка і заслуговую шани. Відчула щастя чоловічих обіймів. Він же мене буквально з пекла витягнув...

А що ж колишній чоловік? Йому трохи більше сорока п'яти. А на вигляд зовсім дідусь. Через горілку втрачає зір, а часом і здатність рухатися. Де й подівся той неперевершений майстер-плиточник! У сторонніх, мабуть, викликає співчуття. А у Галини огиду. Бо вона достеменно знає, чому сьогодні став таким. За горілкою пішли майстерність, молоді літа, сімейне щастя. Родичі постійно докучають, просять, щоб забрала його назад, щоб доглядала. Не хочуть ним опікуватися. Галині нагадують про її обов'язки перед колишнім чоловіком. Але ж де були раніше, коли вона просила підтримки? Та і обов'язків жодних у неї перед ним уже немає, бо розлучені. Єдине бажання — не бачити. Тому сьогодні і вона не хоче доглядати за колишнім чоловіком. Не відчуває моральних зобов'язань. А як порине думками у минуле, такий біль огортає. За синів, що не було у них справжнього батька, за себе, за сплюндровані кращі роки, про які не залишилося жодного спогаду, який би зігрів серце. А лиш брутальна лайка, бійки та сльози. І величезна втома. Бо ця жінка ніколи не відпочивала. Навіть уночі пекла хліб, щоб заробити зайву копійку, дозволяючи собі на сон всього кілька годин...

І нині Галині живеться матеріально скрутно, хоч вона не гребує будь-якою роботою. Але тепер життя набуло іншого, світлого змісту. Радують її діти, цілковите взаєморозуміння між нею і ними. А ще у неї є особисті свята — зустрічі з коханим. І хоч з ряду об'єктивних причин вони не можуть оформити шлюб, Галина почувається щасливою — її кохають...

Від автора. Можливо дехто осуджує Галину. Осуджувати легко, маючи сім'ю, затишок, турботливого чоловіка. Тож не поспішаймо з категоричними висновками. Ще не знати, як би повелася будь-котра інша з жінок, опинившись в ситуації Галини. Вона ж так багато настраждалася за п'ятнадцять років свого сімейного життя, що, безперечно, заслуговує на звичайне жіноче щастя...

  О.КОРНАЧЕВСЬКА

<<<< Назад