НОВИНИ # 22.1 - 26.11.2013  
Статті номера [ 1 2 3 4 5 ]

Ми там були... Або історія миронівських оранжистів


“Вірю, знаю, можу,” – це певно стало лозунгом кожного, хто не залишився осторонь тих подій, котрі протягом останнього часу відбувалися в Україні. Так, саме в Україні, а не лише на Майдані Незалежності.

Ми вірили у чесні вибори, вірили у нашу перемогу, у перемогу демократії, ми вірили і віримо у нашого кандидата у президенти, і , врешті, ми віримо у щасливе майбутнє нашої країни.

Ми знаємо, що сьогодні правда за нами, ми знаємо, що все у наших руках, що саме від нас сьогодні залежить доля України. Ми знаємо тому, що ми вірили, ми знаємо, що перемога буде за нами, тому що ми повірили, що ми можемо...

І змогли... Відстояти свій вибір, відстояти своє право на чесні вибори, відстояти своє майбутнє. І не лише фізично вистояти у центрі Києва протягом двох неділь у сніг і мороз, а, перш за все, морально і духовно. Ми були всі разом, і нас дійсно було багато, нас не подолали і не подолають.

Так, це ще не перемога Віктора Ющенка, він ще дійсно не є повноправним президентом України. Але наша перемога не тільки в цьому. Переміг народ, бо, врешті, ми зрозуміли, що ми українці, що ми добрий, щедрий, працелюбний народ, і що ми заслуговуємо на нормальне життя у демократичній країні, де кожен сам може обирати і бути обраним. Перемогли... Бо зрозуміли, що нам не страшна сьогоднішня зрадницька влада , російський спецназ, внутрішні війська України і якісь там “зеки”, котрих випустили під амністію на знищення “оранжевого шабашу”. Ми самі господарі у своїй країні, і нехай про це знає і влада, і опозиція, Росія, США і Євросоюз.

Особисто я горда за своїх миронівчан. Їх там було багато... Дійсно багато... Аж сльози наверталися, бо не вірилося, що моя тиха, спокійна Миронівка, де всі бояться щось сказати надто голосно, була там і дуже-дуже голосно кричала про свій вибір, вибір, котрий деякі “шановані” у нашому районі “люди” вважали неприпустимим.

У них були холодні ноги й руки, зірвані голоси від крику, вони були голодні й мокрі, але горіли очі, горіло серце. Це була свобода! Вперше від дня проголошення незалежності, це дійсно була свобода. Ні, це не ейфорія і не стадний інстинкт, як багато хто хоче це назвати, просто ті, хто так висловлюються, їх там не було, вони БОЯЛИСЬ там бути, БОЯЛИСЬ і сьогодні БОЯТЬСЯ свого народу-бо Гріх перед ним мають непростимий. . Свічки в руках, що палають молячись за долю України, і такі ж вогники в очах, що вже відчули свободу, котру нічим не зупинити.

Ніхто не жалів своїх сил, кожен, хто вдихав холодне повітря, був готовий зігріти свойм диханням того, хто стоїть поруч, хто змерз ще більше. Просто так... Безкоштовно... І навіть нагодувати і забрати до себе додому, щоб дати можливість переночувати. І ніхто не боявся, що обкрадуть, поб'ють, бо навіть “януковці“ і ті були за нас, бо вони за народ.

Кожен ранок починався з молитви за майбутнє України, всі, врешті, вивчили “Отче наш”. У цьому була наша віра, наша сила, котра давала нам змогу стояти з ранку до ранку 17 діб поспіль. І чоловіки скидали свої головні убори, сніг лягав на їхні голови, а в серці палким вогнем горіла надія, ми молилися одному Господу, з одною метою, з одною надією... І в цьому були винні не “наколотиє апельсіни”, а безмежна віра у перемогу, у свої сили і в силу Божу.

Ми ходили до Верховної Ради, До Кабміну, до Адміністрації Президента, дивились в очі спецназу і годували тих нещасних хлопців. Ми були там... Це була не солідарність з думкою “бандерівців”, це була власна, проявлена громадянська позиція. І нехай нам ніхто не розповідає байки про те, що на Майдані зібралася купка радикальних нацистів-націоналістів із Західної України, котрих ніяк не вдається розігнати... Нехай ніхто не розказує... Бо МИ ТАМ БУЛИ...

Рік тому... Це приклад, котрий певно траплявся кожному.

Хтось не поїхав на заробітки закордон, хоча йому пропонували. Обґрунтував це тим, що він не хоче полишати свою батьківщину. “Боже, та він що, патріот, чи що?” – отак сказала більшість. А ще були варіанти: націоналіст, дурень (що на наш погляд майже ідентично), бандерівець та ін. Навіщо я навела цей приклад? У якій це країні і в який час було соромно бути патріотом чи націоналістом(“проффесори“ інакше трактують ці святі слова)? Це має бути комплімент, на котрий потрібно заслужити. Так от, ті хто були там, чи навіть тут, але, головне, душею були з народом, ті справжні патріоти, це люди, котрі готові стояти за свою країну до кінця.

Нарешті ми полюбили свою Україну, українську мову, вивчили гімн, котрий певно знали одиниці. А що дивно, Київ знову заговорив рідною мовою, саме рідною, а не “бандерівською”, ми полюбили українські пісні, про котрі ніби всі забули, ми стали ввічливими і готові допомагати, а не боротися лише за щось своє, власне. Ми проснулися, встали, потягнулися і знаємо, що вже час діяти.

Ми – оранжисти, мені гордо про це говорити, нас тут багато, адже Миронівський район проголосував майже 80% за Віктора Ющенка. Це вже є наша позиція, і , слава Богу, що ми її відстоювали і відстояли. Ми всі були там героями, маленькими, великими, старими і молодими. Ми там були... І те, що ми бачили незабутньо. Старенькі бабусі напікали вдома пиріжків, щоб підгодувати страйкуючих, пенсіонери приносили, щоб віддати свої останні кошти, і майже всі плакали... То були такі чисті сльози, я таких зроду не бачила. Люди приїжджали звідусіль, коли ми побачили групу з написом “Донецьк”, всі гуртом почали кричати: ”Донецьк – Молодець!”. А по написам на Майдані можна було вивчати географію України. Бо там були не бандерівці, і не кияни, і навіть не українці (ми бачили і негрів у помаранчевому, білоруси, поляки, євреї, росіяни, англійці), там був народ, народ України, котрий вимагав справедливості.

Стояли всі разом, і студенти, і пенсіонери, бідні і багаті. І якщо ми до цього були українцями, то тепер ми стали українським народом, ми заявили про себе, ми заявили про свою позицію. Героєм став кожен, хто вболівав за долю України. Ми стали свідками історії, котра розгорталася на наших очах. І, головне, що це ми писали її.

Хай буде соромно всім тим, хто зараз не з народом, бо він не патріот, і справа тут уже не у виборах президента, справа у порядності чи навпаки у її відсутності, тих людей, котрі хотіли обманути український народ.

І наш прапор має сонячний колір, колір надії і свободи! Миронівчани, ми були там, так даваймо покажемо, що нас не обманути, що ми вимагаємо справедливості. Кожен з вас уже робив свій вибір, я не сумніваюся в тому, що зробимо свій “правильний” вибір і третього разу. Ми усі разом, і ми зробимо так, щоб нашим дітям не було соромно за нашу державу і за те, що вони є патріотами цієї держави. Ми встали з колін, так давайте не просто стояти, а активно рухатися вперед. Ми вже не сліпі, у нас є всій поводир, свій лідер, ім'я котрого Віктор Ющенко. Ми віримо, ми знаємо і ми можемо!..

Мені радісно, що у цей тяжкий момент, ми разом. Миронівчани, ми не Західна Україна, ми не нацисти-націоналісти, як дехто полюбляє говорити, але ми патріоти, ми зробили таки “свій правильний вибір 2004” . Це наш Народний Президент, це людина, в яку ми віримо, це Віктор Андрійович Ющенко. Він Народний Президент, бо народ його уже обрав, лише потрібно ще раз довести свій вибір.

Велика шана тим, хто був усі ці дні у Києві на Майдані Незалежності і відстоювали вибір України, велика шана тим, хто відстоював його у своїх містах і селах, велика шана тим, хто соєю душою, був з ними, хто матеріально і морально допомагав їм. Дякуємо ВАМ Миронівчани, що ви збирали необхідні речі в допомогу учасникам акції на Майдані, дякуємо фермерам Миронівського району, котрі надіслали продукти для тих, хто страйкує, дякуємо всім тим, хто у ці дні почепив помаранчеву стрічку, бо вже цим ви відстоювали свій вибір, вибір кращого майбутнього.

А потрібно буде, то Новий Рік зустрінемо на Майдані, буде потрібно, будемо боротися, бо ми зрозуміли, що нас багато, що ми народ. Ми будемо стояти стільки, скільки потрібно, скільки потрібно для встановлення демократії в Україні. Чи не за це протягом 41-45 років боровся наш народ? Вони боролися за незалежність, і ми будемо боротися не просто до кінця, а до ПЕРЕМОГИ, бо ми ВІРИМО, бо ми ЗНАЄМО, бо ми МОЖЕМО...

МИ ТАМ БУЛИМИ, МИ ВЖЕ ПЕРЕМОГЛИ І БУДЕМО ПЕРЕМАГАТИ Й НАДАЛІ-БО ДОБРО ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЄ ЗЛО

<<<< Назад