Крик душі. Ні честі, ні совісті

Так склалася доля, що мої онуки залишилися без батьків. Вони загинули в автокатастрофі. Старшенькій онучці на той час було 16 років, меншій — одинадцять з половиною. Моя пенсія складала 134 грн., дитяча — 102 грн. Хіба проживеш на такі гроші? Тож продавали все, що могли. Самі торгувати не вміли, тому просили інших. Спочатку все було добре. Нам допомагали продати речі і не брали за це ні копійки. І одного разу взимку надійшла черга продажу дублянки. Нам порадили звернутися з цим до одного бізнесмена. Прізвища його називати не хочу. Гадаю, він сам пізнає себе. Так от. Взявся цей чоловік нам допомогти. І майже одразу дзвонить: "Є покупець на вашу річ. Але дає лише 200 доларів за неї. Це мало. І я не погодився". Йшов час. Він мов у воду канув. Тож ми й зателефонували до нього самі. "Ще не продав, — повідомив бізнесмен. — Не було підходящого покупця. Але не переживайте, пр одамо пізніше".

Минув рік. Ми були згодні вже на будь-які гроші. Саме в цей час до онуки прийшла однокласниця. Почула нашу розмову про дублянку та й каже:

— Я бачила, що син цього бізнесмена носить коричневу дублянку. Чи це, бува, не ваша?

Спочатку ми не надали значення цим словам. Довіряли людині. Та одного разу онука побачила, що слова подруги правдиві. Син цього чоловіка дійсно носив нашу дублянку. Хлопець розповів, що одежину батько йому купив за 200 доларів. Але ж він її не купляв, а фактично вкрав у нас.

Дзвоню знову до нього.

— Ну, що, — питаю, — як наша справа? Ще не продав? І тобі не соромно брехати? Син носить одежу вже другу зиму, а нам очі замилюєш.

— Та, розумієте, — відповів бізнесмен, — грошей, щоб купити щось хлопцю, не було. То ж дав йому вашу дублянку. Не переживайте, я з вами розрахуюся.

Ось надійшли проводи. Я знову зателефонувала до нього і попросила віддати хоч 100 доларів.

— Де в мене такі гроші? — наїжачився той. — Самі без хліба сидимо. Давайте краще відроблю якось.

Зрозуміла я тоді, що грошей вже не побачу. Тому попросила його засклити балкон в дитячій квартирі. Він погодився. Навіть раму виготовили. Але в квартиру довелося самій її відвозити. Бізнесмен сказав, що йому немає чим. Далі ще гірше. Пообіцяв він все на балконі зробити власноруч. Але гроші на скло та всі необхідні матеріали взяв у мене. А коли цей бізнесмен прийшов в квартиру до сиріт, то побачив, що у них скло було. Тож його і вставив у раму. Ще й похвалився: бачите, бабо, своє слово тримаю. Але ж як все зробив? Після нього довелося наймати людину, щоб все привести в належний вигляд. Цей чоловік зробив усе абияк, ще й гроші з нас узяв, хоч обіцяв зовсім інше.

Пишу цього листа, а в самої серце болить. Хіба ж можна так над сиротами знущатися, обкрадати їх, користуватися їхньою беззахисністю. Це ж не по-людськи. Тепер я бачу, що це людина без честі і совісті. Заробляє гарні гроші, але йому все мало, і він оббирає таких, як ми. І як він Бога не боїться?

м.Миронівка