“Вірю, знаю, можу,” – це певно стало лозунгом кожного, хто не залишився осторонь тих подій, котрі протягом останнього часу відбувалися в Україні. Так, саме в Україні, а не лише на Майдані Незалежності.

Ми вірили у чесні вибори, вірили у нашу перемогу, у перемогу демократії, ми вірили і віримо у нашого кандидата у президенти, і , врешті, ми віримо у щасливе майбутнє нашої країни.

Ми знаємо, що сьогодні правда за нами, ми знаємо, що все у наших руках, що саме від нас сьогодні залежить доля України. Ми знаємо тому, що ми вірили, ми знаємо, що перемога буде за нами, тому що ми повірили, що ми можемо...

І змогли... Відстояти свій вибір, відстояти своє право на чесні вибори, відстояти своє майбутнє. І не лише фізично вистояти у центрі Києва протягом двох неділь у сніг і мороз, а, перш за все, морально і духовно. Ми були всі разом, і нас дійсно було багато, нас не подолали і не подолають.

Так, це ще не перемога Віктора Ющенка, він ще дійсно не є повноправним президентом України. Але наша перемога не тільки в цьому. Переміг народ, бо, врешті, ми зрозуміли, що ми українці, що ми добрий, щедрий, працелюбний народ, і що ми заслуговуємо на нормальне життя у демократичній країні, де кожен сам може обирати і бути обраним. Перемогли... Бо зрозуміли, що нам не страшна сьогоднішня зрадницька влада , російський спецназ, внутрішні війська України і якісь там “зеки”, котрих випустили під амністію на знищення “оранжевого шабашу”. Ми самі господарі у своїй країні, і нехай про це знає і влада, і опозиція, Росія, США і Євросоюз.

Особисто я горда за своїх миронівчан. Їх там було багато... Дійсно багато... Аж сльози наверталися, бо не вірилося, що моя тиха, спокійна Миронівка, де всі бояться щось сказати надто голосно, була там і дуже-дуже голосно кричала про свій вибір, вибір, котрий деякі “шановані” у нашому районі “люди” вважали неприпустимим.

У них були холодні ноги й руки, зірвані голоси від крику, вони були голодні й мокрі, але горіли очі, горіло серце. Це була свобода! Вперше від дня проголошення незалежності, це дійсно була свобода. Ні, це не ейфорія і не стадний інстинкт, як багато хто хоче це назвати, просто ті, хто так висловлюються, їх там не було, вони БОЯЛИСЬ там бути, БОЯЛИСЬ і сьогодні БОЯТЬСЯ свого народу-бо Гріх перед ним мають непростимий. . Свічки в руках, що палають молячись за долю України, і такі ж вогники в очах, що вже відчули свободу, котру нічим не зупинити.

Ніхто не жалів своїх сил, кожен, хто вдихав холодне повітря, був готовий зігріти свойм диханням того, хто стоїть поруч, хто змерз ще більше. Просто так... Безкоштовно... І навіть нагодувати і забрати до себе додому, щоб дати можливість переночувати. І ніхто не боявся, що обкрадуть, поб'ють, бо навіть “януковці“ і ті були за нас, бо вони за народ.

Кожен ранок починався з молитви за майбутнє України, всі, врешті, вивчили “Отче наш”. У цьому була наша віра, наша сила, котра давала нам змогу стояти з ранку до ранку 17 діб поспіль. І чоловіки скидали свої головні убори, сніг лягав на їхні голови, а в серці палким вогнем горіла надія, ми молилися одному Господу, з одною метою, з одною надією... І в цьому були винні не “наколотиє апельсіни”, а безмежна віра у перемогу, у свої сили і в силу Божу.

Ми ходили до Верховної Ради, До Кабміну, до Адміністрації Президента, дивились в очі спецназу і годували тих нещасних хлопців. Ми були там... Це була не солідарність з думкою “бандерівців”, це була власна, проявлена громадянська позиція. І нехай нам ніхто не розповідає байки про те, що на Майдані зібралася купка радикальних нацистів-націоналістів із Західної України, котрих ніяк не вдається розігнати... Нехай ніхто не розказує... Бо МИ ТАМ БУЛИ...

Рік тому... Це приклад, котрий певно траплявся кожному.

Хтось не поїхав на заробітки закордон, хоча йому пропонували. Обґрунтував це тим, що він не хоче полишати свою батьківщину. “Боже, та він що, патріот, чи що?” – отак сказала більшість. А ще були варіанти: націоналіст, дурень (що на наш погляд майже ідентично), бандерівець та ін. Навіщо я навела цей приклад? У якій це країні і в який час було соромно бути патріотом чи націоналістом(“проффесори“ інакше трактують ці святі слова)? Це має бути комплімент, на котрий потрібно заслужити. Так от, ті хто були там, чи навіть тут, але, головне, душею були з народом, ті справжні патріоти, це люди, котрі готові стояти за свою країну до кінця.

Нарешті ми полюбили свою Україну, українську мову, вивчили гімн, котрий певно знали одиниці. А що дивно, Київ знову заговорив рідною мовою, саме рідною, а не “бандерівською”, ми полюбили українські пісні, про котрі ніби всі забули, ми стали ввічливими і готові допомагати, а не боротися лише за щось своє, власне. Ми проснулися, встали, потягнулися і знаємо, що вже час діяти.

Ми – оранжисти, мені гордо про це говорити, нас тут багато, адже Миронівський район проголосував майже 80% за Віктора Ющенка. Це вже є наша позиція, і , слава Богу, що ми її відстоювали і відстояли. Ми всі були там героями, маленькими, великими, старими і молодими. Ми там були... І те, що ми бачили незабутньо. Старенькі бабусі напікали вдома пиріжків, щоб підгодувати страйкуючих, пенсіонери приносили, щоб віддати свої останні кошти, і майже всі плакали... То були такі чисті сльози, я таких зроду не бачила. Люди приїжджали звідусіль, коли ми побачили групу з написом “Донецьк”, всі гуртом почали кричати: ”Донецьк – Молодець!”. А по написам на Майдані можна було вивчати географію України. Бо там були не бандерівці, і не кияни, і навіть не українці (ми бачили і негрів у помаранчевому, білоруси, поляки, євреї, росіяни, англійці), там був народ, народ України, котрий вимагав справедливості.

Стояли всі разом, і студенти, і пенсіонери, бідні і багаті. І якщо ми до цього були українцями, то тепер ми стали українським народом, ми заявили про себе, ми заявили про свою позицію. Героєм став кожен, хто вболівав за долю України. Ми стали свідками історії, котра розгорталася на наших очах. І, головне, що це ми писали її.

Хай буде соромно всім тим, хто зараз не з народом, бо він не патріот, і справа тут уже не у виборах президента, справа у порядності чи навпаки у її відсутності, тих людей, котрі хотіли обманути український народ.

І наш прапор має сонячний колір, колір надії і свободи! Миронівчани, ми були там, так даваймо покажемо, що нас не обманути, що ми вимагаємо справедливості. Кожен з вас уже робив свій вибір, я не сумніваюся в тому, що зробимо свій “правильний” вибір і третього разу. Ми усі разом, і ми зробимо так, щоб нашим дітям не було соромно за нашу державу і за те, що вони є патріотами цієї держави. Ми встали з колін, так давайте не просто стояти, а активно рухатися вперед. Ми вже не сліпі, у нас є всій поводир, свій лідер, ім'я котрого Віктор Ющенко. Ми віримо, ми знаємо і ми можемо!..

Мені радісно, що у цей тяжкий момент, ми разом. Миронівчани, ми не Західна Україна, ми не нацисти-націоналісти, як дехто полюбляє говорити, але ми патріоти, ми зробили таки “свій правильний вибір 2004” . Це наш Народний Президент, це людина, в яку ми віримо, це Віктор Андрійович Ющенко. Він Народний Президент, бо народ його уже обрав, лише потрібно ще раз довести свій вибір.

Велика шана тим, хто був усі ці дні у Києві на Майдані Незалежності і відстоювали вибір України, велика шана тим, хто відстоював його у своїх містах і селах, велика шана тим, хто соєю душою, був з ними, хто матеріально і морально допомагав їм. Дякуємо ВАМ Миронівчани, що ви збирали необхідні речі в допомогу учасникам акції на Майдані, дякуємо фермерам Миронівського району, котрі надіслали продукти для тих, хто страйкує, дякуємо всім тим, хто у ці дні почепив помаранчеву стрічку, бо вже цим ви відстоювали свій вибір, вибір кращого майбутнього.

А потрібно буде, то Новий Рік зустрінемо на Майдані, буде потрібно, будемо боротися, бо ми зрозуміли, що нас багато, що ми народ. Ми будемо стояти стільки, скільки потрібно, скільки потрібно для встановлення демократії в Україні. Чи не за це протягом 41-45 років боровся наш народ? Вони боролися за незалежність, і ми будемо боротися не просто до кінця, а до ПЕРЕМОГИ, бо ми ВІРИМО, бо ми ЗНАЄМО, бо ми МОЖЕМО...

МИ ТАМ БУЛИМИ, МИ ВЖЕ ПЕРЕМОГЛИ І БУДЕМО ПЕРЕМАГАТИ Й НАДАЛІ-БО ДОБРО ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЄ ЗЛО

Проект про встановлення фіксованого прибуткового податку з громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність

Згідно п.4 Закону України від 12.02.1998 року 121/98 ВР «Про внесення змін до декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», які здійснюють підприємницьку діяльність, без створення юридичної особи та враховуючи умови, які склалися з цінами на ринку на окремі види продуктів, виконавчий комітет Миронівської міської ради пропонує:

З 1-го січня 2005 року для громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність з продажем товарів і надання супутніх такому продажу послуг на ринках та є платниками ринкового збору згідно з законодавством, встановити такі розміри прибуткового податку в гривнях:

- торгівля хлібом і хлібобулочними виробами

- торгівля ковбасними виробами

- торгівля свіжою, мороженою та іншою рибою

- торгівля салом, м'ясом

- торгівля дріжджами

- торгівля дрібними залізними товарами, сантехнічними та електровиробами (шурупи, цвяхи, гайки, болти, ножівки по металу, завіси, терпуги, фурнітура до меблів, викрутки, плоскогубці, згони, муфти, прокладки, крани, ножиці, склорізи, вимикачі, штепселі, електролампочки, індикатори, капронові та металеві кришки, розетки і т.п.)

- торгівля дрібною галантереєю, дрібними товарами

промислової групи: шкарпетки, прості светри, спідня білизна,

біжутерія з недорогих металів, блискавки, носові хустинки,

крем для взуття, прості сорочки і тому подібне

- торгівля хутровими виробами, виготовленими із вирощених

в підсобному господарстві тварин

- торгівля квітами

- торгівля зоотоварами, канцтоварами та книгами, поліетиленовими пакунками та мішечками, пиріжками, насінням, речами, які були у вжитку (секондхенд), виготовлення та реалізація дерев'яних виробів

- торгівля іншими видами промислової та продовольчої груп

 

 

Проект про встановлення плати за торговий патент

 

У відповідності з Постановою КМУ від 27.04.1998 року №576 «Про затвердження переліку послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню» та для забезпечення своєчасного виконання частини другої ст. 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 10.02.1998 року №102-98-ВП, виконавчий комітет Миронівської міської ради пропонує:

З 1-го січня 2005 року встановити вартість торгового патенту за календарний місяць:

1.1. На здійснення роздрібної торговельної діяльності

та громадського харчування:

- виїзна торгівля

- торгівля посадковими матеріалами

- торгівля в кіосках без тютюнових виробів

- роздрібна та оптова торгівля безалкогольними напоями

та готовими виробами

- роздрібна та оптова торгівля всіма іншими товарами, в т.ч. спиртними виробами

- торгівля бензином

- обмін валюти

- відділення зв'язку

- торгівля телерадіозапчастинами

- магазин «Оптика»

1.2.На здійснення побутових послуг на календарний місяць:

- пошиття тентів, штор, драпіровок

- ремонт телерадіовізійної, аудіо- та відеоапаратури

- зміна елементів живлення

- ремонт та виготовлення ювелірних виробів

- ремонт та виготовлення металовиробів

- ремонт та технічне обслуговування транспортних засобів,

що належать громадянам

- шиномонтаж

- ремонт та будівництво індивідуального житла (квартир),

садових будинків, гаражів

- прокат аудіо-, відеокасет, аудіодисків

- прокат автотранспортних засобів

- прокат весільного вбрання та одягу для урочистих подій

- послуги ломбардів

- мотопослуги та послуги фотокінолабораторії

- послуги аудіо-, відеозапису

- ігрові автомати

- більярд

 

 

Проект плати за оренду землі по м. Миронівна

 

Орендна плата за землю — це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній і комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може перевищувати 10% їх нормативної грошової оцінки. Виконавчий комітет Миронівської міської ради пропонує встановити таку оплату за оренду землі: 1- 25 м 2 —10%; 26- 50 м 2 —8%; 51- 200 м 2 —7%; 201- 500 м 2 —2-6%; 501- 1000 м 2 — 4% від грошової оцінки землі. Більше 1000 м 2 —3-8% під об'єкти промислового та комерційного виробництва. Під об'єкти ГСМ — 4,5-8%.

Для наочності  

1 м 2 становить 0,73 грн.

1- 25 м 2 —10%;

26- 50 м 2 —8%;

51- 200 м 2 —7%;

201- 500 м 2 —2-6%;

501- 1000 м 2 —4%

Голосуйте і нічого не бійтеся

Між людьми стали ширитися чутки, що після виборів Президента України перевірятимуться бюлетені і встановлюватимуть, хто за кого голосував. Багато жителів району почали казати, що через це взагалі не підуть голосувати.

Прокоментувати ситуацію попросили голову територіальної виборчої комісії територіального виборчого округу №94 Т.В. Косюшко.

— Все це пуста балаканина. Адже за бюлетенями, які кидаються в урну під час голосування, відслідкувати, хто за кого віддав свій голос, неможливо.

Можна лише без проблем дізнатися, чи брала участь у голосуванні якась конкретна особа. Є списки виборців, в яких ставиться відмітка про видачу бюлетеня цій людині. А от дізнатися, ще раз наголошую, за кого вона голосувала, неможливо.

Принагідно хочу нагадати, що волевиявлення громадян є таємницею, яка охороняється законом. Саме тому виборець заходить в кабінку для голосування один. І ніхто за ним не слідкує. Це його особиста справа, проти якого прізвища ставити галочку. Тож не бійтеся і йдіть голосувати.

 

Різдвяний подарунок дітям-сиротам

Дорогі друзі! Незадовго розпочнуться новорічні свята. Їх з нетерпінням чекають усі, та особливо діти. Адже вони певні, що в передноворічні дні збуваються найпотаємніші, найсолодші мрії та бажання. 19 грудня Святий Миколай обов'язково покладе під подушку подаруночок. А в перший день нового року матуся розбудить теплим поцілунком і скаже: "Вночі до нас у гості приходив Дід Мороз. Заглянь під ялиночку, що він тобі приніс..."

Та, на жаль, не всі дітки знайдуть подарунки і не всі знають, що таке батьківська турбота і материнські пестощі. В Київській області на сьогодні нараховується 33 дитячих будинки, інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Не залишіться байдужими до їхньої долі. Якщо серед вас знайдуться бажаючі допомогти таким дітям — зберіть дитячі книги, одяг, речі, іграшки, які мають належний вигляд, і занесіть до поштового відділення вашого населеного пункту або ж віддайте листоноші. Ваш Різдвяний подарунок обов'язково буде переданий в один із дитячих будинків. Можливо, саме він викличе посмішку на заплаканому дитячому личку. А це буде найбільшою винагородою.

А. КУЗЬМЕНКО, начальник вузла поштового зв'язку.

 

Вугілля вже можна купувати

Минулого тижня до редакції газети "Миронівський край"стали надходити телефонні дзвінки від жителів району, яких здивувала заборона продажу вугілля на Миронівському паливному складі. Вугілля є, але його не відпускають. Прокоментувати ситуацію ми попросили завідуючу паливним складом Т.П. Британ.

— Дійсно, останнього тижня ми не відпускали вугілля. Це пов'язано з тим, що наші постачальники вирішили переглянути ціни на цей вид палива. Але з 10 грудня ми почали його реалізацію, причому, за старими цінами. Тож ті, хто мають талони на вугілля, можуть до нас звертатися і їх отоварювати.

 

Бережіть молоді насадження

Щороку напередодні новорічних свят перед лісівниками постає нелегке завдання — зберегти молоді шпилькові насадження від самовільних вирубок. Для цього державна лісова охорона за допомогою працівників міліції проводитиме постійні рейди. Тож застерігаємо, що самовільна вирубка ялинки обійдеться порушнику недешево.

Для забезпечення потреб населення ялинками, кожного року закладається гектар промислових насаджень ялинки по 8-10 тисяч дерев. Відтепер Маслівське лісництво в змозі задовольнити попит на ялинки до новорічних свят.

Наш телефон 33-3-03.

В. ТЕРТИЧНИЙ, лісничий Маслівського лісництва.

 

"07" уже не буде

Як повідомив начальник цеху електрозв'язку Миронівського району В. Майстренко, якщо ви хочете замовити міжміську чи міжнародну телефонну розмову через телефоніста, треба буде звертатися з своїм проханням вже не за номером "07", а "8-13". Такий порядок вводиться з 1 січня 2005 року.

Якщо комусь щось незрозуміло, звертайтеся за довідками за телефоном "09".

Так склалася доля, що мої онуки залишилися без батьків. Вони загинули в автокатастрофі. Старшенькій онучці на той час було 16 років, меншій — одинадцять з половиною. Моя пенсія складала 134 грн., дитяча — 102 грн. Хіба проживеш на такі гроші? Тож продавали все, що могли. Самі торгувати не вміли, тому просили інших. Спочатку все було добре. Нам допомагали продати речі і не брали за це ні копійки. І одного разу взимку надійшла черга продажу дублянки. Нам порадили звернутися з цим до одного бізнесмена. Прізвища його називати не хочу. Гадаю, він сам пізнає себе. Так от. Взявся цей чоловік нам допомогти. І майже одразу дзвонить: "Є покупець на вашу річ. Але дає лише 200 доларів за неї. Це мало. І я не погодився". Йшов час. Він мов у воду канув. Тож ми й зателефонували до нього самі. "Ще не продав, — повідомив бізнесмен. — Не було підходящого покупця. Але не переживайте, пр одамо пізніше".

Минув рік. Ми були згодні вже на будь-які гроші. Саме в цей час до онуки прийшла однокласниця. Почула нашу розмову про дублянку та й каже:

— Я бачила, що син цього бізнесмена носить коричневу дублянку. Чи це, бува, не ваша?

Спочатку ми не надали значення цим словам. Довіряли людині. Та одного разу онука побачила, що слова подруги правдиві. Син цього чоловіка дійсно носив нашу дублянку. Хлопець розповів, що одежину батько йому купив за 200 доларів. Але ж він її не купляв, а фактично вкрав у нас.

Дзвоню знову до нього.

— Ну, що, — питаю, — як наша справа? Ще не продав? І тобі не соромно брехати? Син носить одежу вже другу зиму, а нам очі замилюєш.

— Та, розумієте, — відповів бізнесмен, — грошей, щоб купити щось хлопцю, не було. То ж дав йому вашу дублянку. Не переживайте, я з вами розрахуюся.

Ось надійшли проводи. Я знову зателефонувала до нього і попросила віддати хоч 100 доларів.

— Де в мене такі гроші? — наїжачився той. — Самі без хліба сидимо. Давайте краще відроблю якось.

Зрозуміла я тоді, що грошей вже не побачу. Тому попросила його засклити балкон в дитячій квартирі. Він погодився. Навіть раму виготовили. Але в квартиру довелося самій її відвозити. Бізнесмен сказав, що йому немає чим. Далі ще гірше. Пообіцяв він все на балконі зробити власноруч. Але гроші на скло та всі необхідні матеріали взяв у мене. А коли цей бізнесмен прийшов в квартиру до сиріт, то побачив, що у них скло було. Тож його і вставив у раму. Ще й похвалився: бачите, бабо, своє слово тримаю. Але ж як все зробив? Після нього довелося наймати людину, щоб все привести в належний вигляд. Цей чоловік зробив усе абияк, ще й гроші з нас узяв, хоч обіцяв зовсім інше.

Пишу цього листа, а в самої серце болить. Хіба ж можна так над сиротами знущатися, обкрадати їх, користуватися їхньою беззахисністю. Це ж не по-людськи. Тепер я бачу, що це людина без честі і совісті. Заробляє гарні гроші, але йому все мало, і він оббирає таких, як ми. І як він Бога не боїться?

м.Миронівка

Від порогу до хвіртки — чисто виметена доріжка. Аж боязко ступати брудними з вулиці черевиками. Та й за доріжкою по всьому подвір'ю ані смітини. Хто не знає, подумає, що живе тут охайна господарка, яка всьому уміє дати лад і домашніх привчає до порядку. А от і не вгадали. Бо господарює в садибі 90-літній самотній дідусь, шанована у Владиславці людина Павло Андрійович Кириченко. Незмінний механік крупозаводу ще з 30-х років і аж до виходу на пенсію. Була лиш тривала перерва, коли довелося вдягати шинель та брати до рук зброю. Починав з фінської, а повернувся вже після розгрому Квантунської армії.

... Червень 1941-го. Їхню частину обстріляли біля Жмеринки. Звідти і почали відступ. Через декілька днів зупинилися на спочинок біля Юхнів. Рідне село поруч. Навідати б близьких. Та командир суворо наказав не відлучатися за межі розташування частини. І все ж один з рідного села земляк ризикнув: соняшниками, через видолинок та й уже Владиславка. Скоро повернувся непоміченим і потім все Павла підбивав: "Збігай додому". Та він не наважився. Не боявся, а скоріше через власну дисциплінованість, усвідомлення того, що накази командира повинні виконуватися беззастережно.

А далі був шлях на Канів, переправа понтонним мостом, Полтава, Харків, Сталінград. У військовій біографії Павла Андрійовича Кириченка чимало бойових сторінок — форсування Сивашу, ліквідація ворожого угрупування на мисі Херсонес, взяття Варни та інших малих і великих міст Європи. За це нагороджений багатьма медалями. А найдорожчі — "За відвагу" та "За бойові заслуги". З ними пов'язані особливі спогади.

— Наша частина пересувалася польовою дорогою, — поринає думками у воєнні роки Павло Андрійович. — Хліб уже скошено. Невеликі стіжки повсюди. А вже за полем — гайок. Раптом, звідки не візьмись, "Мессершмітт-110" у небі. Поливає нас вогнем. Всі врозтіч, хто-куди — до гайка, за дерева, під копички. Техніку покинули, рятуються. Я, будучи старшим машини, сидів у кабіні вантажівки поруч з шофером. Везли 56 ящиків снарядів — повен кузов. Як все те почалося, шофер вискочив з кабіни — і до гайка. А я не мав права лишати боєприпаси, бо відповідав за них і повинен був доставити за призначенням цілими і неушкодженими. Потім і собі виліз з машини. Дивлюся, а одне колесо зайнялося. На роздуми часу не було: давай руками землю гребти і кидати на вогонь. З кількох спроб таки загасив. А "мессер" тим часом коло зробив і назад повертається. Міркую: "Зараз по наших снарядах стрілятиме. Як їх врятувати?". І таки придумав. Швидко з стіжків добру купу наскладав поруч з машиною і підпалив. Дим одразу обійняв нашу вантажівку. Так що ні з боків, ні згори не видно. І сам там сховався. Той німецький винищувач ще трохи покружляв над нами, постріляв, а машину із снарядами не помітив. За кмітливість і за те, що не злякався, нагородили мене потім медаллю.

А другої медалі Кириченко був удостоєний вже на підступах до Сталінграда. Вони потрапили в оточення. Пробиралися до своїх переважно вночі, щоб бути непоміченими. І таки заблукали. Кириченка і ще одного бійця послали в розвідку з'ясувати, де вони знаходяться.

— Надворі ніч, темно і холодно, всюди зарослі, — розповідає дідусь. — Де шлях шукати, не знаємо. Раптом чую два німці розмовляють. А я німецьку знав непогано. Зрозумів, що вони на шляху тягач залишили. Метикую собі, що, значить, дорога близько. А куди вона веде, у них запитаємо. Тому набираюся хоробрості і гукаю до тих німців їхньою мовою. Вони стали йти на голос. Коли ж ми помітили їх, обережно підкралися ззаду і обох полонили. Доставили до своїх. Там уже полоненим "розв'язали язика". Потім і тягача їхнього забрали...

Завтра Павлу Андрійовичу виповнюється 90 літ. Поважний вік. Так багато пережито — і радощі були, і горе. В будь-якій ситуації він завжди залишався порядною людиною, підпорядковуючи кожен свій вчинок нормам людської совісті і моралі.

З ювілеєм вас, Павле Андрійовичу! Будьте здорові і живіть ще довго.

О. КОРНАЧЕВСЬКА

Извините за ошибку!