НОВИНИ # 26.1 - 26.12.2016  
Статті номера [ 1 2 3 4 5 ]

Чесність з ідеєю


Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він з породи вождів, людина з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями...

 

Народився він 23 травня 1879 р. у Полтаві. Свою політичну кар'єру розпочав як представник поширеного на початку XX ст. в Європі та Російській імперії соціалістичного руху. Велике значення для формування його світогляду мав вступ у 1900 р. до Революційної української партії (РУП), яка першою в XX ст. підняла гасло української державності.

За влучним визначенням І. Лисяка-Рудницького, тогочасна передова українська молодь тримала в одній кишені Маніфест комуністичної партії, а в іншій — Шевченків «Кобзар». Ці особливості були притаманні багатьом діячам національного відродження початку XX ст., у тому числі й Петлюрі. Після створення у 1905 році Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що виділилася з РУПу, С. Петлюра став одним з активних її членів. Перші кроки його революційної діяльності тісно пов'язані із журналістикою. У львівському Літературно-науковому віснику, редагованому М. Грушевським, була опублікована його перша стаття про стан народної освіти на Полтавщині.

1909 р. С. Петлюра переїхав до Москви, де працював у страховій компанії, водночас продовжував журналістську діяльність. У 1912-1916 рр. спільно з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь», який мав надзвичайно велике значення для української справи. У ньому друкували свої статті М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Туган-Барановський, М. Коцюбинський та ін. «Украинская жизнь» містила також статті відомих своїми симпатіями до українського народу членів Російської академії наук О. Шахматова та Ф. Корша.

Саме Ф. Коршу належать пророчі слова про С. Петлюру: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля».

Московський період життя С. Петлюри остаточно сформував його національний світогляд і визначив подальші політичні орієнтири. У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на Західному фронті в Білорусії. Невдовзі він був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.

З початком національної революції вир подій, що визначали долю України, повністю захопив Петлюру. Як повноважний представник Українського військового комітету він прибув у травні 1917 р. до Києва для участі в роботі Першого Всеукраїнського військового з'їзду, де був обраний головою Українського військового генерального комітету (УВГК). У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому був проголошений Перший універсал Української Центральної Ради. Після створення першого українського уряду — Генеральний секретаріат — С. Петлюру призначено секретарем військових справ. На цій посаді він провів величезну роботу з українізації військових підрозділів російської армії і переведення їх в Україну.

У кінці грудня 1917 р. через незгоду з військовою політикою лідерів Центральної Ради С. Петлюра вийшов з уряду УНР і з власної ініціативи сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування зіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради в січні 1918 р. і тривалий час залишалося однією з найбоєздатніших в армії УНР.

Після гетьманського перевороту С. Петлюра працював у Київському губернському земстві, потім став на чолі Всеукраїнського союзу земств. У липні 1918 р. був заарештований за протигетьманську агітацію і провів у в'язниці майже чотири місяці. 14 листопада 1918 р. у Києві був утворений керівний орган протигетьманським повстанням — Директорія, до складу якої увійшли В. Винниченко (голова), Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський та С. Петлюра як головнокомандуючий повстанськими військами.

З вибухом повстання проти гетьмана ім'я С. Петлюри набуло надзвичайної популярності. Після звільнення (12 листопада 1918 р.) з Лук'янівської тюрми він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які після важких боїв урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р. Вступ військ Директорії до столиці знаменував ліквідацію Української держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичними подіями цього періоду стали проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну державу і скликання 23-28 січня 1919р. Трудового конгресу — вищого представницького органу народовладдя. Проте перші успіхи у сфері державного будівництва були нетривалими. Відновлена Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці: з півночі вели наступ червоні війська більшовицької Росії, з Дону — білогвардійська армія генерала А. Денікіна, на півдні висадилися війська Антанти, західні українські землі окупувала Польща. Оточена ворогами республіка робила відчайдушні спроби відстояти свою незалежність. Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон, Симон Петлюра став на чолі Директорії (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно Головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу. Задля державних інтересів він вийшов із УСДРП, що свідчило про завершення еволюції його поглядів у бік національно-державницької ідеї.

Восени 1919 р. внаслідок вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася у так званому «трикутнику смерті» — під тиском ворожих сил білої армії генерала Денікіна, більшовицьких військ і польської армії генерала Ю. Галлера. Зважаючи на ці обставини, С. Петлюра скликав 4 грудня 1919р. військову нараду, на якій було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене в боях українське військо під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід по запіллю ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд армія УНР пройшла 2500 км і провела понад 50 успішних боїв. Зимовий похід армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції і знайти підтримку в боротьбі проти більшовицької Росії, С. Петлюра пішов на компроміс з Ю. Пілсудським і змушений був прийняти умови польського уряду, згідно з якими Україна втрачала частину своїх західних земель. 21 квітня 1920 р. між УНР та Польщею було укладено Варшавську угоду про спільні дії проти Червоної армії. 8 травня 1920 р. війська УНР спільно з польською армією вступили до Києва. Однак ставка на цей союз не виправдала себе. Підписавши у жовтні того ж року прелімінарну угоду з радянською Росією, польський уряд фактично залишив українське військо сам на сам з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.

З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі на чолі С. Петлюрою. Впродовж усього існування ДЦ спрямовував свою діяльність на відновлення української державності. У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри. З огляду на це він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик «Тризуб», активно займався публіцистикою. 25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента обірвали його життя. У 1991 р. справа, за яку боровся і поклав життя С. Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність.

Олександр КУЧЕРУК, директор Бібліотеки при Інституті української археографії та джерелознавства НАНУ, Тетяна РАЛДУГІНА, зав. відділом. Національного музею історії України.

<<<< Назад