Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він з породи вождів, людина з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями...

Народився він 23 травня 1879 р. у Полтаві. Свою політичну кар'єру розпочав як представник поширеного на початку XX ст. в Європі та Російській імперії соціалістичного руху. Велике значення для формування його світогляду мав вступ у 1900 р. до Революційної української партії (РУП), яка першою в XX ст. підняла гасло української державності.

За влучним визначенням І. Лисяка-Рудницького, тогочасна передова українська молодь тримала в одній кишені Маніфест комуністичної партії, а в іншій — Шевченків «Кобзар». Ці особливості були притаманні багатьом діячам національного відродження початку XX ст., у тому числі й Петлюрі. Після створення у 1905 році Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що виділилася з РУПу, С. Петлюра став одним з активних її членів. Перші кроки його революційної діяльності тісно пов'язані із журналістикою. У львівському Літературно-науковому віснику, редагованому М. Грушевським, була опублікована його перша стаття про стан народної освіти на Полтавщині.

1909 р. С. Петлюра переїхав до Москви, де працював у страховій компанії, водночас продовжував журналістську діяльність. У 1912-1916 рр. спільно з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь», який мав надзвичайно велике значення для української справи. У ньому друкували свої статті М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Туган-Барановський, М. Коцюбинський та ін. «Украинская жизнь» містила також статті відомих своїми симпатіями до українського народу членів Російської академії наук О. Шахматова та Ф. Корша.

Саме Ф. Коршу належать пророчі слова про С. Петлюру: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля».

Московський період життя С. Петлюри остаточно сформував його національний світогляд і визначив подальші політичні орієнтири. У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на Західному фронті в Білорусії. Невдовзі він був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.

З початком національної революції вир подій, що визначали долю України, повністю захопив Петлюру. Як повноважний представник Українського військового комітету він прибув у травні 1917 р. до Києва для участі в роботі Першого Всеукраїнського військового з'їзду, де був обраний головою Українського військового генерального комітету (УВГК). У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому був проголошений Перший універсал Української Центральної Ради. Після створення першого українського уряду — Генеральний секретаріат — С. Петлюру призначено секретарем військових справ. На цій посаді він провів величезну роботу з українізації військових підрозділів російської армії і переведення їх в Україну.

У кінці грудня 1917 р. через незгоду з військовою політикою лідерів Центральної Ради С. Петлюра вийшов з уряду УНР і з власної ініціативи сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування зіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради в січні 1918 р. і тривалий час залишалося однією з найбоєздатніших в армії УНР.

Після гетьманського перевороту С. Петлюра працював у Київському губернському земстві, потім став на чолі Всеукраїнського союзу земств. У липні 1918 р. був заарештований за протигетьманську агітацію і провів у в'язниці майже чотири місяці. 14 листопада 1918 р. у Києві був утворений керівний орган протигетьманським повстанням — Директорія, до складу якої увійшли В. Винниченко (голова), Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський та С. Петлюра як головнокомандуючий повстанськими військами.

З вибухом повстання проти гетьмана ім'я С. Петлюри набуло надзвичайної популярності. Після звільнення (12 листопада 1918 р.) з Лук'янівської тюрми він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які після важких боїв урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р. Вступ військ Директорії до столиці знаменував ліквідацію Української держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичними подіями цього періоду стали проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну державу і скликання 23-28 січня 1919р. Трудового конгресу — вищого представницького органу народовладдя. Проте перші успіхи у сфері державного будівництва були нетривалими. Відновлена Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці: з півночі вели наступ червоні війська більшовицької Росії, з Дону — білогвардійська армія генерала А. Денікіна, на півдні висадилися війська Антанти, західні українські землі окупувала Польща. Оточена ворогами республіка робила відчайдушні спроби відстояти свою незалежність. Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон, Симон Петлюра став на чолі Директорії (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно Головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу. Задля державних інтересів він вийшов із УСДРП, що свідчило про завершення еволюції його поглядів у бік національно-державницької ідеї.

Восени 1919 р. внаслідок вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася у так званому «трикутнику смерті» — під тиском ворожих сил білої армії генерала Денікіна, більшовицьких військ і польської армії генерала Ю. Галлера. Зважаючи на ці обставини, С. Петлюра скликав 4 грудня 1919р. військову нараду, на якій було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене в боях українське військо під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід по запіллю ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд армія УНР пройшла 2500 км і провела понад 50 успішних боїв. Зимовий похід армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції і знайти підтримку в боротьбі проти більшовицької Росії, С. Петлюра пішов на компроміс з Ю. Пілсудським і змушений був прийняти умови польського уряду, згідно з якими Україна втрачала частину своїх західних земель. 21 квітня 1920 р. між УНР та Польщею було укладено Варшавську угоду про спільні дії проти Червоної армії. 8 травня 1920 р. війська УНР спільно з польською армією вступили до Києва. Однак ставка на цей союз не виправдала себе. Підписавши у жовтні того ж року прелімінарну угоду з радянською Росією, польський уряд фактично залишив українське військо сам на сам з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.

З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі на чолі С. Петлюрою. Впродовж усього існування ДЦ спрямовував свою діяльність на відновлення української державності. У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри. З огляду на це він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик «Тризуб», активно займався публіцистикою. 25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента обірвали його життя. У 1991 р. справа, за яку боровся і поклав життя С. Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність.

Олександр КУЧЕРУК, директор Бібліотеки при Інституті української археографії та джерелознавства НАНУ, Тетяна РАЛДУГІНА, зав. відділом. Національного музею історії України.

Після обіду 31 грудня 1974 року мене виписали з Київської обласної лікарні, приїхала за мною дружина. Накупили різних делікатесів столичних, дружина розщедрилася навіть на українську з перцем. Поки магазини оббігали, то ледве встигли на останню електричку, яка йшла через Миронівку на Цвітково.

«Встигнемо, — втішала себе і мене дружина. —В мене вже все готове. Тільки стіл накрити. Що я не змогла, Надійка доробить. Донька, мабуть, вже виглядає нас, тривожиться...»

Ось і Біла Церква. У вагоні залишилося небагато пасажирів. Їдемо.

Бачу: снігова круговерть стала набирати сили і незабаром за вікном електрички залютувала хурделиця. Змалку такої не бачив. Поїзд частенько гальмував, їхав ніби навпомацки. А потім зупинився... Стояли довго, годин зо дві. Злість змінилася розпачем. Аж тут подав голос занімілий гучномовець.

— Товариші пасажири, — до нас звертався хтось з машиністів. — їхати далі не можна — рейки засипало. Завірюха не вщухає. Допомоги в найближчий час не буде. Доведеться нам зустрічати Новий рік в електричці...

За півгодини до дванадцятої раптом підводиться один пасажир:

— Раз до домівок не встигли, давайте, що в кого є, до купи та й проведемо старий рік, а потім і Новий зустрінемо. Ну, дружно! Чого тут соромитись? Ми тепер у вагоні, мов одна сім'я...

Купа, тобто імпровізований святковий стіл на вагонних сидіннях, виявилася просто тобі царською! Адже кожен не з порожніми руками їхав. І випили, і закусили від душі... Вірите, такої доброзичливої, теплої і щирої компанії я більше не зустрічав. І співали, і анекдоти розказували, і гопака вдарили.

Ми познайомилися з подружжям з Рокитного. Вони від родичів їхали. Цілу ніч були разом і припали до душі один одному. Та ось нарешті вранці колію прочистили і поїзд рушив. Прощаючись, обмінялися адресами. Ми запросили рокитчан на гостину до нас, в Миронівку, на Різдво. І щиро були раді, коли Григорій з Тамарою, так звали наших знайомих, з сином Володею завітали до нас. Потім ми з дочкою побували на Великдень.

Так уже доля розпорядилася, що восени наші діти одружилися. Нині живуть, працюють, діточок двійко, наших онуків, виховують. А ми, зустрічаючись із сватами, неодмінно згадуємо той незабутній Новий рік у електричці.

Йому навіть не дали довчитися, коли прийшла пора йти до війська. Залишалося в училищі лише скласти випускні іспити та одержати диплом. Але ж наказ є наказ. А обов'язок перед Батьківщиною — найголовніше у житті. Виконував його з честю та гордістю, як і належить справжньому захисникові рідної землі.

Служив у Національній гвардії. І весь час за кермом. Знадобилися-таки шоферські навички, здобуті в Рокитнянському ПТУ. Вже коли шинель з плечей скинув, закінчив його і в рідну Олександрівку, де мама з сестрою чекали, повернувся машиністом автокрана.

Ось тепер і познайомимося: Сергій Павлович Тарасенко, механізатор СТОВ "Агросвіт". Один з небагатьох у районі, хто з нагоди Дня працівників сільського господарства отримав подяку облдержадміністрації. Йому лише 26 літ. А он яка шана. Далеко не кожна людина навіть з чималим стажем удостоюється. А раз молодого відзначили, значить було за що. Друзі по роботі про Сергія інакше і не кажуть, як "наш герой". Йому від того трохи ніяково. Та від шани людської нікуди не подінешся. Хоча тікати від неї не треба. Бо та шана за працю заслужена стовідсотково.

Літньої пори і восени він на роботі від зорі до зорі. І, здається, втоми не відчуває. Це тому, що молодий і завзятий. А його "Рейнджер" працює безвідмовно.

Сторонній скаже, що, мабуть, поспішати йому немає до кого, тому й на роботі затримується. І помилиться. Вдома на Сергія чекає дружина Оксана, яка вчителює в його рідній Олександрівці, і трирічний синочок Андрійко.

Татка з роботи виглядає, мабуть, найбільше. Бо тільки-но той на поріг, підбігає назустріч, рученятами навколо шиї обіймає і притискується міцно-міцно. Ті миті найщасливіші для обох.

А тоді синок показує свої малюнки. Серед них обов'язково татків екскаватор-навантажувач. Сергій, як і належить, похвалить юного художника, свої корективи до малюнка внесе.

Якщо ж батько, буває, проїздить повз дім своїм "Рейнджером" та зупиниться тут на якусь мить, син не утримається від спокуси залізти в кабіну. А тоді, звичайно, з дозволу тата, ще й покрутить руля, уявляючи себе дорослим.

До маленького Андрійка у Сергія уваги найбільше. Кожну вільну хвилину намагається проводити з сином. Хоча таких хвилин, правду кажучи, буває не дуже і багато. І все ж це взаємно збагачує їх обох. Звичайно, син цього ще не усвідомлює. Та для Сергія це ой як потрібно. Мабуть, тому, що сам втратив батька ще малим хлоп'ям. І вже відтоді відчував на собі відповідальність єдиного мужчини в сім'ї. А одночасно і дефіцит чоловічого спілкування.

Тарасенки живуть в оселі батьків Оксани. Живуть у дружбі та злагоді, спільно вирішуючи усі проблеми. Та, безперечно, мріють і про власний дім, щоб там усе було по-їхньому. І це не просто прожекти. Сергій непогано заробляє і бачить чітку перспективу завтрашнього дня. Вона у праці з напруженістю жнивної пори і чітким розкладом зимою, у спілкуванні з друзями, які в будь-якій ситуації можуть покластися на нього, а він розраховувати на їхнє плече, у родинному взаєморозумінні. Нарешті, в тому, що у нього підростає син, який обов'язково буде схожим на батька.  

О. КОРНАЧЕВСЬКА

Останнім часом, зокрема в році, що минув, помітна тенденція росту числа пацієнтів стаціонару Миронівської центральної районної лікарні у порівнянні з попередніми роками.

Хворіти стали більше?

В деякій мірі — так. Раніше люди вважали за краще при можливості лікуватися амбулаторно. Тепер же обирають стаціонар. Бо тут долати хворобу комфортніше, ніж вдома. Складових такого комфорту кілька.

Що хворому найбільше потрібно? Медикаменти. Сьогодні вони дуже дорогі. Тому у нас в стаціонарі невідкладну швидку допомогу на початковому етапі лікування стараємося забезпечити за рахунок бюджету.

Далі — ставлення до пацієнтів персоналу. У нас в районі цьому особлива увага. І не ми самі так про себе говоримо, а посилаємося виключно на оцінку нашої роботи хворих, які лікувалися в інших закладах і мають змогу порівнювати.

Не останнє значення має харчування. 2,90 — 3,18 грн. на кожного хворого на добу витрачається для харчування. Для порівняння: в лікарнях сусідніх районів ця цифра у два рази менша. Це тому, що сільськогосподарські структури району безкоштовно виділяють для лікарні продукти. І не лише великі господарства і підприємства, а й кооперативи, фермери, задіяні до цієї справи. Вони почергово передають до лікарні щомісяця 120- 150 кг м"яса, молоко. ВАТ "Миронівський ЗВКК" щомісяця дає нам 100 літрів олії. Дякуючи населенню, маємо картоплю і овочі. І все безкоштовно.

Отже, якщо людина знає, що тут її нагодують, доглянуть, то чому б і не пролежати 10-12 днів не вдома, а в лікарні, відокремившись від усіх побутових турбот та проблем і зайнятися лише власним здоров'ям.

Це все те, що стаціонар дає хворому. І в цьому його перевага над іншими формами лікування.

Є й інші причини того, що хворих тут у нас побільшало. До об'єктивних належать, насамперед, природні фактори. Минулого року вони були не дуже сприятливими для хворих-хроніків. Спостерігалося багато загострень бронхітів, пневмоній, серцево-судинних хвороб. З усіма цими недугами люди змушені були лягати в стаціонар через їх несподіване раптове загострення.

До цієї категорії хворих я б відніс і особливо соціально незахищену групу. Такі хворі взагалі не лікуються ніколи, бо не мають за що. А в минулому році і вони змушені були лягти в стаціонар, бо, мабуть, вже дуже "припекло" і їх забрала "швидка". Років п'ятнадцять тому таких хворих було 6-8% із загального числа пацієнтів стаціонару. За минулий рік — 18%. Ось такі у нас справи.

Як буде в нинішньому році, не знаю. Хотілося б, щоб хворих стало менше. А для тих, хто прийде до нас, щоб лягти у стаціонар, чи кого привезуть "швидкою", ми будемо намагатися забезпечити тут хороші умови догляду і лікування. І далі сподіваємося на розуміння і допомогу спонсорів, бо, на превеликий жаль, бюджетних коштів і в цьому році нам не вистачить.

Б. ТОНКОВИД, заступник головного лікаря райлікарні з медичної частини.

У II (районному) турі Всеукраїнського конкурсу „Учитель року -2005", який відбувся на базі Миронівської загальноосвітньої школи №3 І-ІІІ ступенів, свою педагогічну майстерність, професійну компетентність та педагогічні здобутки демонстрували вчителі історії, фізики, музики та фізкультури.

Учасники конкурсу повинні були пройти 3 етапи районного туру. Перший (заочний) включав в себе підготовку домашнього завдання:

- опис педагогічного досвіду;

- творча робота претендента на довільну тему;

- розробка циклу уроків.

На другому етапі конкурсанти показували урок із предмету.

А на третьому (заключному) етапі конкурсу учасники захищали власні педагогічні ідеї та ознайомлювали членів журі з технологією їх застосування в навчально-виховному процесі, брали участь у бліцтурнірі „Хто є хто» (Світ ваших захоплень).

Підбивши підсумки конкурсу, журі визнали переможцями у відповідних номінаціях і нагородили грамотами відділу освіти Миронівської райдержадміністрації та грошовими преміями: Симоненко Л.Б. — вчительку української мови та літератури Миронівської ЗОШ І-ІІІ ст. №3, Глобу В.В.— вчительку історії Миронівської ЗОШ І-ІІІ ст. №2, Резнік С.О. — вчительку фізкультури Миронівської ЗОШ І-ІІІ ст. №3, Шабалтун Л.В. — вчительку музики Яхнівської ЗОШ І-ІІ ст.

Інші учасники конкурсу одержали грамоти та заохочувальні премії:

Дідик В.П. - вчителька української мови та літератури Юхнівської ЗОШ І-ІІ ст., Іщенко О.Й. — вчителька української мови та літератури Шандрівської ЗОШ І-ІІІ ст., Чабак О.А. — вчителька історії Потіцької ЗОШ І-ІІІ ст., Діденко Т.М. — вчителька фізкультури Миронівської ЗОШ І-ІІІ ст. №2, Бордюг В.В. — вчителька музики Зеленьківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Щиро і сердечно вітаємо всіх учасників конкурсу. Зичимо їм міцного здоров'я, творчих успіхів, жити в щасті та радості.

В. ТІТЛОВА, зав. районним методкабінетом відділу освіти Миронівської РДА Извините за ошибку!