23 січня 2005 року в сесійній залі Верховної Ради України відбулася урочиста посвята Віктора Андрійовича Ющенка на пост Президента України.

Після того, як В.А. Ющенко ввійшов у залу, за ним внесли символи влади Президента — булаву, нашийний медальйон і печатку.

Велично прозвучав Гімн Незалежної України.

Голова Верховної Ради В.М. Литвин надав слово Голові Центральної виборчої комісії Я. В. Давидовичу, який оголосив результати виборів Президента України. За даними ЦВК, В.А. Ющенко набрав 51,99% голосів виборців, В.Ф. Янукович - 44,2%.

Голова Конституційного Суду України М. Ф. Селівон повідомив про виконання новообраним Президентом усіх конституційних вимог про сумісність з посадою глави держави і відсутності обставин, які перешкоджали б прийняттю ним присяги.

Голова Конституційного Суду вручив Віктору Ющенку текст присяги українському народу, визначений Конституцією України.

Поклавши руку на Конституцію України і на Пересопницьке Євангеліє, В.А. Ющенко проголосив текст присяги: «Я, Віктор Ющенко, волею народу обраний Президентом України, вступаючи на цю високу посаду, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюся усіма своїми справами захищати суверенітет і незалежність України, піклуватися про благо Батьківщини і благополуччя українського народу, відстоювати права і волю громадян, дотримуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підвищувати авторитет України у світі». Потім він підписав присягу, передав її голові Конституційного Суду, перехрестився та поцілував Конституцію і Євангеліє.

М.Ф. Селівон оголосив, що з цього моменту припиняються повноваження Леоніда Даниловича Кучми, а Віктор Андрійович Ющенко вступив на посаду Президента України.

Я. В. Давидович вручив Віктору Ющенку посвідчення Президента України.

Виступ в.о. Прем'єр-міністра України М. Азарова був лаконічним і коротким. Він зазначив, що в Україні стабільна ситуація і що Уряд, згідно з Конституцією України, припиняє свою діяльність.

Новий Президент України своїм першим Указом продовжив повноваження діючого Уряду до моменту створення нового Уряду.

Серед гостей, які прибули на інавгурацію, представники більше 60 іноземних делегацій.

З Верховної Ради В.А. Ющенко вирушив до Маріїнського Палацу, де пройшла військова церемонія з нагоди інавгурації.

Потім новий Президент України виступив із зверненням до українського народу на Майдані Незалежності у Києві.

Закінчилися урочистості святковим концертом у столичному Національному палаці "Україна".

Історія... В цьому слові пульсує життя. Життя землі, життя народів, життя кожної живої істоти. Саме вона, історія, фіксує відлік початку і доводить неминучість кінця. Ось такі переконання день за днем спонукають вчителя історії Миронівської ЗОШ №2 Валентину Віталіївну Глобу поринати в глибини історичних таємниць і розповідати про них дітям. Хоч здається, що зовсім недавно вона сама була дитиною і не могла переслухати розповіді батька про відважних гайдамаків, про злого Чінгісхана, про вродливу, але жорстоку королеву Марго.

Добре пам'ятає Валентина Віталіївна і той день, коли їй, дівчинці років восьми, подарували книгу про сміливого козака, який воював за свою неньку - Україну. Читала її вдень і вночі. Це перша книга, яку маленька Валя прочитала і перечитувала знову. Мабуть, ще тоді в її серці зародилася малесенька зернинка любові до історії і проросла вона після змістовних та цікавих уроків історії Фаїни Станіславівни Тонковид. Кожен наступний урок вчителя доводив, що історія — це компас життя, стрілки якого вказують лише на одне: вона буде вивчати і досліджувати історію. А потім свої знання обов'язково передаватиме дітям. Так і народилася мрія стати вчителем історії.

Після закінчення Миронівської ЗОШ №2 в 1981 році Валентина Віталіївна Глоба здає документи до Київського університету імені Тараса Григоровича Шевченка на історичний факультет. До заповітної мрії, так би мовити, залишився один крок, та не судилося...

Дівчина повертається в Миронівку і влаштовується на роботу в реєстратуру Миронівської районної лікарні. Працюючи тут, Валя переконується в тому, що свої знання і потенціал вона реалізує, лише постійно спілкуючись з дітьми. Тому в 1983 році Валентина Глоба стає старшою піонервожатою рідної Миронівської ЗОШ №2.

Скоро у неї з'являється сім'я, турбот побільшало. Однак сімейні проблеми не відбивають у молодої жінки бажання до науки, навпаки — Валя ще з більшою наполегливістю готується до екзаменів і таки вступає до Київського педагогічного інституту імені М. Горького на історичний факультет. Навчається на заочному відділенні.

Коли ж у Валентини народжується син, молода, закохана в історію, мама дає йому стародавнє князівське ім'я Ростислав. Чи то ім'я ріднить хлопця з історією, чи материнські гени відіграли свою роль, та сьогодні вже 17-річний Ростислав цікавиться історією не менше, ніж мама, хоч і мріє стати економістом. Валентина Віталіївна пишається сином і всіляко намагається розвивати здібності хлопця, які закладено природою.

Любов до сина зовсім не перешкоджає В.В.Глобі від чистого серця любити і своїх учнів. Викладаючи предмети — історію, правознавство, людина і суспільство, вона віддає їм частинку своєї доброї душі і учні залюбки крокують з мудрим вчителем по загадковій країні знань, розгадуючи разом секрети наук. Крім того, Валентина Віталіївна — класний керівник. Вже не перший рік веде гурток «Правовий меридіан». Наполеглива праця і бажання прищепити дітям любов до історії дають на сьогодні хороші наслідки. Її учні — неодноразові переможці та призери районних і обласних конкурсів. Зокрема, учениця 9-Б класу Кушпер Ірина на другому етапі Всеукраїнської олімпіади з правознавства зайняла перше місце серед учнів дев'ятих класів. В 2003-2004 роках учениця 8-Б класу Соловйова Марина на районній олімпіаді з історії зайняла перше місце, а на обласній — четверте. В районній туристсько-краєзнавчій експедиції «Краса і біль України» вихованці В.В. Глоби (2002 рік) зайняли перше місце, в обласній — третє. Тож недаремно Валентина Віталіївна, взявши участь у конкурсі «Учитель року-2004», вийшла переможцем у номінації «Історія» і була відзначена Грамотою відділу освіти Миронівської райдержадміністрації та грошовою премією.

Л. БОРИСЕНКО

Сьогодні у СТОВ «Україна» налічується півтори тисячі голів свиней. А рік тому ця цифра була у три рази меншою. Як вдалося тваринникам товариства наростити поголів'я, а також про проблеми і перспективи галузі розповідає головний зоотехнік СТОВ «Україна» О.Й.МАРУСИЧ.

— В усі роки свинарству в нашому господарстві приділялася значна увага. І стадо перевищувало 1000 голів. А те, що у 2003 довелося його скоротити до менш як 500, то на це були об'єктивні причини. Пригадуєте, льодова кірка зимою практично знищила озимину. Через це постраждала кормова база. За таких умов і змушені були різко скоротити поголів'я. Та протягом минулого року всю увагу зосередили на відтворенні стада, довівши кількість поросят до більш як півтори тисячі голів. Звичайно, відбулося це не за один день.

Значну увагу приділили племінній справі. «Велика біла» цілком виправдовує себе. Приплід становить 9 - 10 поросят від кожної свиноматки. Збереження молодняку майже стовідсоткове. Щодобові прирости племінного поголів'я становлять 295 грамів .

Працівники свиноферми забезпечують ретельний догляд, умови утримування свиней. У нас у господарстві функціонує п'ять свинарників, з яких два — маточники. Є достатня кормова база.

Щодо прибутків, то свинарство, як тваринництво взагалі, галузь прибуткова. Не мали прибутків лише в позаминулому році. Як я сказала вище, через нестачу кормів змушені були різко зменшувати чисельність голів.

Тепер же реалізація як молодняку, так і дорослих свиней, ведеться планово, в залежності від попиту на ринку, внутрігосподарських потреб і, звичайно, кормових запасів.

В цьому році, наприклад, близько 500 голів молодняку було продано населенню як у господарстві, так і на ринку. Майже сто голів забито для внутрігосподарських потреб, наприклад, для реалізації працівникам СТОВ по значно нижчій ціні, ніж на ринку. Частина розподілена для їдальні товариства. У нас з ранньої весни і до пізньої осені працює в полі до сотні найманих робітників, які протягом усього цього періоду одержують триразове харчування. Осіб 40-50 постійних працівників також харчуються в нашій їдальні. Можна уявити, які витрати понесло б господарство, якби довелося купувати м'ясо ще й для їдальні.

Я вже не кажу про те, що свинарство — ще і якісна органіка для наших полів. Так що відмовлятися від цієї галузі, я вважаю, зовсім не варто.

Що ж до перспектив, то не думаю, що у найближчі роки збільшимо поголів'я. Півтори тисячі — це сьогодні оптимальна кількість, якої вистачає і для реалізації, і для власних потреб, і для відтворення стада. До речі, в минулому році закупили ще 30 голів племінних свиней тієї ж «великої білої» породи. Це для розвитку поголів'я, хоч і самі активно продовжуємо реалізовувати молодняк. Сьогодні потреба в ньому перевищує пропозиції, що дуже вигідно для господарства.

Сподіваємося, що обов'язково будемо з прибутками, і немалими. Принаймні, статус племінно-репродуктивного господарства триматимемо.

Ой, дивіться, Марківно, он пішла. Коси розпустила, наче вісімнадцятка. А штаненята оті на ній, як не луснуть. Куди воно! Це ж, видно, на базар пішла. По м'ясо своїй собацюрі. От ви скажіть, нащо отаке теля в хаті тримати? Вона каже, що це її друг. Ага. То як друг, то треба , щоб і в двері не проходив? Он у мене маленьке, а таке зле, як моя сваха. Ні, сваха ще, мабуть, і зліша. Оце кажу їй: «Вас, свахо, і собаки бояться». А вона мені...

Ой, Сергію Петровичу, доброго ранку! А куди це ви так біжите? Та ще й з такою великою сумкою. До мами? Аякже, треба, треба... Їздіть, Сергію Петровичу, поки є до кого їздити.

Ага. Так я і повірила. До мами і з такою повною сумкою. Від мами — це я ще розумію. Кажуть, у нього, Марківно, у Потапинцях полюбовниця є, ще й з трьома дітьми. Ага. Ото не інакше, як до неї гостинці попер.

І що воно тепер на світі робиться? Чоловіки жінок не тримаються. Жінки — чоловіків. Ні, мій Стьопа, Царство йому Небесне , не такий був. Було, він тільки за картуза, а я йому: «Ти куди?». А він мені: «Та я, Маню, тільки по цигарки схожу». «Потерпиш, — кажу, — ось упораюсь, сама схожу». І терпів голуб. Аж поки геть палити не покинув. А всерівно помер. Лікарі казали, що серце хворе, нервувати не можна. А я йому що, давала нервувати? Було як гаркну: «Стьопо, ану заспокойся, бо я тебе зараз понервую!».

Ні, Марківно, це вже кому скільки доля відміряла, той стільки і проживе. Он діда Павлюка знаєте? 85 годочків стукнуло, а дід ще о-го-го! На роду написано довго жити — от і живе. Двох бабів уже на той світ відправив і живе. Чом неправда? Правда, кажу я вам.

А це чула, до Федотівни сватався, самотньо йому, бач, одному у хаті. Ото, Марківно, як справді зійдуться? Це ж вам буде справжній Ірак. Дід любить по-американському порядки наводити. А Федотівна як партизанка. Все тишком-нишком робить. Підкрадеться та лусь діда качалкою по тім'ячку. І нема діда. От побачите, Марківно.

А ви серіал новий дивитесь? Про молодичку там одну йдеться. Геть вилита Ліда, що у «Фіалці» торгує. Чоловік у неї слабенький та ще й ревнивий до сказу. Та не хворий, а слабенький, кажу я вам. Ой, Марківно, ви як дитина мала, все вам пояснювати треба. А як йому, бідоласі, не ревнувати, як Ліда в магазині до всіх вряд вишкірюється. І така ж уже привітна: «Прошу, будь ласка, заходьте ще». Ох, не люблю я оце «проше пані». Хто це з нами раніше, скажіть, так у магазинах панькався? Правильно, ніхто. Бо ковбаса була дешева і її на всіх не вистачало. А тепер дорога. Зате прилавки аж угинаються: тут тобі і ковбаси всілякі, і язики, і пупки, і стегенця. Та язик у мене і свій ще, слава Богу, нічого. Марківно! Куди ж ви? Я ж вам ще не все доказала.

Пішла. От народ. Неділя, а поговорити ні з ким. Василівно! З базару? Аякже. Треба, треба. А мені тут Марківна тільки що таке розказувала. Ось послухайте...

Т. БЕРЕЖНА

Щоранку, десь о 7.30, я чекаю на зупинці автобус, щоб під'їхати до школи. І ось одного разу стала свідком справжнього жаху. Вантажний автомобіль, їдучи дорогою, час від часу зупинявся, з нього виходило двоє чоловіків з рушницями і відстрілювали бродячих собак. Ті жалісно скавуліли. Серця перехожих стискалися від болю та жалю до бідних тварин. Моя душа теж огорнулася смутком. Я затулила вуха і відвернулася, щоб не чути й не бачити цього жаху. Постріли були гучними, тому змушена була озирнутися. Побачила дівчинку, що йшла до школи. В її очах стояли сльози. Вона підбігла до пристреленої тварини, що лежала на тротуарі. Мабуть, мала намір допомогти їй. Та дитину відігнав чоловік з рушницею. Схлипуючи, дівчинка запитала перехожу: "Навіщо дядя вбиває собачок?" Ніхто не знав, як і що пояснити дитині.

Пристрелених тварин залишають на вулицях, поки їх підберуть працівники комунгоспу. І це не завжди буває того ж таки дня. Найбільше приголомшує те, що акції по винищенню бродячих собак проводяться привселюдно. Спочатку, на мою думку, можна було б їх виловити, вивезти за околицю міста і там уже зробити свою справу.

З одного боку цю акцію виправдовує те, що вона спрямована на посилення безпеки життя людей. Звичайно, бродячі собаки можуть напасти ввечері чи навіть серед дня на беззахисну людину, покусати її. З іншого ж боку, картина залишених напризволяще собачих трупів на вулицях міста не лише пригнічує всіх, хто стає її свідком, а й змушує замислитись над тим, чи є у нас людяність та милосердя.

Тому, як на мене, розв'язуючи дане питання, спочатку варто обміркувати всі варіанти його вирішення, а потім уже діяти. 

Інна ФІЛІПЕНКО, учениця 11-го класу Миронівської ЗОШ №3