Морозиво

— Морозиво! Морозиво! – голосно, на увесь вагон електрички, проголошує огрядна тітка з великою картатою валізою, яку вона несе проходом, виставивши перед собою.

– Обухівське, в стаканчиках!

— Мамо, — несміливо смикає втомленого вигляду молодичку руденький, веснянкуватий, років шести, хлопчик, — купи!

— Сиди! – голосно шепоче мама. – У нас грошей немає.

— Ну, ма-а-а-мо!

І такий у того хлопчика спраглий вигляд, така жага у його, не заторкнутих іще дорослими розчаруваннями, блакитних очах, що немолода, оточена з усіх боків клунками, валізами і візками , жінка не витримує – купує морозиво.

— На, дитино. Їж!

— Ні, ні! – сполохано вигукує мама блакитноокого шанувальника ласощів. – Він не буде, ні!

— Та чого це ви? – у голосі добросердної жінки бринить образа. – Я ж від серця!

Сусіди бомбардують молодичку осудливими поглядами...

Якийсь час у цьому кінці вагона панує ніякова мовчанка, але враз іще молода, але якась ніби зів'яла мама руденького хлопчика починає говорити. Вона говорить до всіх і ні до кого особисто, її погляд блукає десь за вікном:

— Ми оце на побачення їздили. Мій... сидить. За крадіжки. Птицю крав у людей, погреби обчищав... Такий стид. – Молодичка зітхає. – Уже втретє сидить. Тому я й не дозволяю, — вона накриває долонею сяючу хлопчикову чупринку, — нічого не дозволяю йому брати чужого. Боюся... Зовсім нічого, по руках б'ю... Нічого, синочку, — нахиляється вона до хлопчика, — я тобі вдома морозива куплю.

Хлопчик розуміюче, по-дорослому, хитає головою...

О. ГАНЗЕНКО