Жив у сусідньому селі дядько Степан. Чоловік він був заможний, мав хороший мурований дім, непогане господарство. Але ж до чого був хитрим! Всі люди на зиму заготовляють дрова. А Степан нарубав оберемків зо п'ять і склав під хлівом. Питають сусіди: «Степане, чи вистачить тобі топити цілу зиму?». А він каже: «Привезу вугілля, а на розтопку вистачить».

От настала осінь, пішли дощі. В хаті прохолодно. І пішов тоді Степан до сусіда, щоб набрати потайки з оберемок дров. Сусід той саме трохи випив і, щоб жінка не лаяла, поліз на хлів. Міркує собі: «Трохи полежу, доки хміль пройде».

Полежав недовго. Надворі ж холодно, то хміль одразу, як рукою, і зняло. Чує, щось під хлівом «стук-стук». Здогадався, що хтось дрова бере. Глянув на хату: не світиться. Значить, жінка вже спить. «Хто ж це може бути?» — розмірковує.

Злазить тоді з хліва по драбині тихенько, а в руках добру палицю тримає. Та як огріє по спині того крадія, то він і дрова випустив. Аж застогнав. І навтьоки.

Не видно Степана було два дні. А на третій день виходить з хати, ледве ступає ногами. «Що з то- бою, Степане?» — питають сусіди. «Та поперек схопило», — відповідає.

І, думаєте, він покаявся? Ні! Топити ж чимось треба. Своїх дров шкода. Йде тоді Степан до іншого сусіда, що хати через три живе. Обережно набрав. Правда, небагато, щоб непомітно було. І так разів з кілька. Той сусід помітив, що дрова дуже швидко тануть. Та й каже дружині: «Щось ти багато почала палити дров. Тепер я сам буду заносить». Жінка погодилася.

А треба сказати, що по селу вже чутки пішли, що Степан як не в одного, то в другого сусіда дрова «позичає». От той чоловік і просвердлив в одному поліні отвір та й насипав туди пороху. Добре замаскував отвір.

Проходить день, другий. І що б ви думали? Везе Степан додому глину та пісок. Люди й питають, з якого це доброго дива серед зими він ремонт затіває? А Степан на те: «Та розпалював грубу і трохи бензину туди линув, щоб швидше розгорілось. Воно й рвонуло. Так що груба розвалилася». А насправді то сусідова вибухівка спрацювала.

Отак провчили Степана, щоб він більше дров не крав, а свої мав.

Л. ОТАМАНЕНКО с. Пії

— Морозиво! Морозиво! – голосно, на увесь вагон електрички, проголошує огрядна тітка з великою картатою валізою, яку вона несе проходом, виставивши перед собою.

– Обухівське, в стаканчиках!

— Мамо, — несміливо смикає втомленого вигляду молодичку руденький, веснянкуватий, років шести, хлопчик, — купи!

— Сиди! – голосно шепоче мама. – У нас грошей немає.

— Ну, ма-а-а-мо!

І такий у того хлопчика спраглий вигляд, така жага у його, не заторкнутих іще дорослими розчаруваннями, блакитних очах, що немолода, оточена з усіх боків клунками, валізами і візками , жінка не витримує – купує морозиво.

— На, дитино. Їж!

— Ні, ні! – сполохано вигукує мама блакитноокого шанувальника ласощів. – Він не буде, ні!

— Та чого це ви? – у голосі добросердної жінки бринить образа. – Я ж від серця!

Сусіди бомбардують молодичку осудливими поглядами...

Якийсь час у цьому кінці вагона панує ніякова мовчанка, але враз іще молода, але якась ніби зів'яла мама руденького хлопчика починає говорити. Вона говорить до всіх і ні до кого особисто, її погляд блукає десь за вікном:

— Ми оце на побачення їздили. Мій... сидить. За крадіжки. Птицю крав у людей, погреби обчищав... Такий стид. – Молодичка зітхає. – Уже втретє сидить. Тому я й не дозволяю, — вона накриває долонею сяючу хлопчикову чупринку, — нічого не дозволяю йому брати чужого. Боюся... Зовсім нічого, по руках б'ю... Нічого, синочку, — нахиляється вона до хлопчика, — я тобі вдома морозива куплю.

Хлопчик розуміюче, по-дорослому, хитає головою...

О. ГАНЗЕНКО

Ой, учора так наплакалась, так наплакалась, що й не питайте. Як чого? Та хіба ж ви не дивились? А Божечко! Покинув же таки Марію той пройдисвіт! Вона уже з отаким ось животом, а він каже, що це буцімто зовсім і не його дитина! Та як же не його! Разом на гасієнду їздили? Їздили. Разом від грози ховались? Ховались. От і все. І нічого відбріхуватись.

Он у моєї куми теж було. Познайомилась її дочка з хлопцем з Прибалтики. Так насилу вони від нього аліментів добились. А внучок у куми росте на славу. Саме таке кучеряве-кучеряве, а вже що смагляве — так тільки одні очі та зуби в нього блищать. Наче з шахти вилізло.

Ага. Так я ж ото дивлюсь про ту Марію, сльози пеленою витираю, так мені її, бідолаху, жаль, а мій з кухні: «Я їсти хочу». Уявляєте? Знайшов, коли їсти хотіти. Та що з тих чоловіків візьмеш? Вони ж тільки про себе і думають, а ти хоч на шматки розірвись: і макарони з каструлі біжать, і сльози з очей біжать, бо така пара страждає, а він ще й милиці у вікно викинув.

Та не мій! Ви що, і цей серіал не дивитесь? Тю на вас! То там хлопець молодий без милиць ходити не може, а мій ще, слава Богу, на своїх двох непогано пересувається. Правда, буває, що і на чотирьох. Так я його теж любов'ю лікую. Я й на качалці надряпала: «З любов'ю, твоя Галя».

І скажу я вам, десь і сила така береться. Не інакше, як таки від неї, від любові. Все від неї — і сила, і сльози. Я ото про тих трьох сестер теж без сліз дивитись не можу. Як про яких? А Божечко! Жили, значить, три сестри. Усі три на одне лице. Тільки у меншенької одне око червоне, а друге зелене. І характер бойовий. Їх усіх трьох такий собі пройдисвіт підманув. Так меншенька того гада підпоїла, до ліжка прив'язала, а тоді... Як що? Завтра покажуть що. Та я вже й сама здогадуюсь.

Я оце думаю, чи й своєму таке зробити, як ще раз налижеться. Ні, я йому гірше зроблю. Я його не до ліжка, а до стільця прив'яжу. І телевізор увімкну. Нехай разом зі мною серіали дивиться і разом зі мною плаче. Щоб знав, що то воно таке — жіночі сльози. Саме ось новий серіал починається — «Любов не подолати». Цілий рік ітиме. Оце вже я наплачусь. Та й ви ж не пропустіть.

Т. БЕРЕЖНА

Коли наші співвітчизники приїздять з-за кордону, то найперше діляться своїми враженнями про тамтешню чистоту. Мовляв, ні сміття, ні папірців, ні порожніх пляшок на вулицях. А у нас такі люди, такі люди... Серед смітників звикли жити.

Важко заперечити. Але що ж робити? Думаю, аби і в нас чистота була, громадян треба виховувати з юних літ. Тому і запропонувала дітям у своєму 4-Б класі висловити письмово думки з приводу цієї проблеми.

Була вражена, наскільки прагматично вони мислять, як глибоко вболівають за те, щоб їхнє місто і вся Україна були гарними та чистими. Навіть беруть на себе місію звернутися до жителів Миронівки із закликом зробити місто красивим, підтримувати чистоту. Це рядки з роботи Наталі Кудерської. Вона так і написала: «Краса залежить від вас!».

«Хотілося б, щоб на кожній вулиці були урни і люди викидали туди сміття, щоб прикрашали свої двори квітами і зеленню»,— написала Вікторія Святун.

«Не викидайте пляшок і папірців на вулиці, будьте хорошими людьми, збережіть нашу Україну чистою», — підсумували у своїх роботах Аліна Курінна та Анастасія Добробаба.

Ось такі наші діти. Їм хочеться бачити рідне місто та і всю Україну гарними і, найперше, чистими. Як тепер кажуть, європейськими. Хотілося б, щоб і дорослі прислухалися до цих думок і зробили для себе правильні висновки.

Г. КРИШКОВА, вчителька Миронівської ЗОШ №1

А чи знаєте ви, що в античні часи макіяжем користувалися не тільки жінки і чоловіки, але і діти? Згадки про макіяж ми можемо знайти навіть у Старому Завіті — опис того, що жінки в ті часи підводили очі сірчаною сурмою. В ті часи макіяж очей робився не лише з естетичною метою, а і для захисту від палючих променів сонця.

У Стародавньому Єгипті макіяж вважався обов'язковим — шкіра повинна була бути кольору позолоти, очі обводилися мінеральною сірчаною сурмою, що наносилася і розташовувалася до центральної частини скронь. Застосовувалася також і чорна порошкова пудра на основі галеніту, який пізніше почали заміняти іншими мінералами. Замість тіней для очей використовувалася зелена малахітова пудра, що у ті часи вважалася корисною для очей. Губи кілька разів фарбувалися карміном (фарба тваринного походження, екстрагована з комахи кошенілі). Однак основну увагу єгиптяни приділяли все-таки макіяжу очей. Єгиптянки ніколи не виходили з будинку без шухлядки з фарбами для підводки очей, яка, на їхню думку, мала ще й лікувальні властивості. Цариця Клеопатра прославилася своєю винахідливістю — легенди про ванни з молоком і медом і глиняні маски надійшли до наших днів. Єгипетські модниці за допомогою синьої фарби підводили вени на грудях, а соски фарбували в золотий колір.

У Стародавній Греції макіяж був простим. Тому що греки віддавали перевагу природній красі. Фарби змішувалися з маззю на основі глини, крейди, природного гіпсу, борошна або білил. Замість рум'ян використовувався риціон — продукт рослинного походження, екстрагований з коренів рослин. Очі підкреслювалися холом (розповсюджений на Сході порошок чорного кольору), повіки відтінялись фіміамом. Греки також були відомі своєю пристрастю до водних процедур і ароматичних масел.

Стародавня Римська імперія віддавала перевагу важкому макіяжу. За допомогою білил (на основі карбонату свинцю чи глини, розчинених в оцті) підкреслювалася білизна обличчя. Як косметичні засоби використовувалися також кіновар (на основі сірки чи ртуті), сурик (на основі оксиду свинцю), а також барвники рослинного і тваринного походження — анкуза, пурпур, який одержували з мушлі молюсків, кармін і фард (рідкі компактні рум'яна, які виготовлялися з риб'ячого жиру з додаванням водорослів червоного кольору). Очі обводилися графітом, брови домальовувалися сажею ( придворні часто користувалися накладними віями). Губи інтенсивно виділялися червоним кольором.

Після підкорення Галлії подібний макіяж перейняли і галли. А з навалою варварів про макіяж забули і згадали про нього лише в ХІ столітті.

У Середні віки дисонуючим макіяжем користувалися лише куртизанки. В моді було подовжене обличчя з мигдалеподібним розрізом очей, без вій. Обличчя покривали білилами, а щоки виділялися у формі коржів, брови вищипувалися, вени на чолі підкреслювалися синім кольором.

В Епоху Відродження макіяж знаходиться під впливом моди Флорентійського двору Катерини Медичі: тоненькі (іноді вищипані) брови, біле обличчя з червоними щоками, великі з подовженим розміром очі, підведені сурмою. Особливо популярні були також «мушки» — фальшиві родимки різноманітних форм.

У Х V ІІ столітті при дворі Людовика ХІ V у моді жінка велична і статна. Але через те, що король не сприймав запахів парфумів, їх заборонили. Жінки віддають перевагу прикрасам. А в макіяжі лише дозволена біла пудра і фальшиві родимки. Мода на блідий колір обличчя здобуває гротескні, а часом і небезпечні для здоров'я форми. Не задумуючись про наслідки, шкіру відбілюють свинцем, що досить часто призводило до смерті. Волосся також обливали лугом, після чого воно випадало. Тому і з'явилися перуки. Перуки згодом набули немислимих форм і розмірів, тому їх доводилось змащувати свинячим жиром, аби вони не втрачали форми. Це були часи, коли краса воістину вимагала жертв.

У період Другої імперії (1870 рік) входить у моду перламутровий колір шкіри, що досягається завдяки використанню шкідливих для здоров'я солей цинку або вісмуту. За допомогою суміші тальку та індиго підкреслювалися вени на обличчі. Щоки «підтягуються» доверху за допомогою екстракту кошенілі чи червоної смоли. У цей час також з'являються перші компактні (рідкі) рум'яна. Червона помада використовується винятково для вечірнього макіяжу. У ті далекі часи косметика була не тільки небезпечною для здоров'я, але й засуджувалась церквою та суспільною мораллю.

У Вікторіанську епоху косметика вважалася витвором диявола, і жінка, що користується нею, могла серйозно зіпсувати собі репутацію. Навіть на початку ХХ століття косметика була доступною тільки жінкам, що належали до еліти. І лише в кінці 40-х років косметичні засоби стали широко доступні.