Розпорядження Президента України

  Про звільнення

П. Сокирка з посади голови Миронівської районної державної адміністрації Київської області

Звільнити Сокирка Петра Олександровича з посади голови Миронівської районної державної адміністрації Київської області у зв'язку із закінченням строку повноважень Президента України.

Президент України
В. ЮЩЕНКО

м. Київ
7 березня 2005 року
№395/2005-рп

Розпорядження Президента України 

Про призначення

Ю. Осадчого головою Миронівської районної державної адміністрації Київської області

Призначити ОСАДЧОГО Юрія Захаровича головою районної державної адміністрації Київської області.

Президент України
В. ЮЩЕНКО

м. Київ
10 березня 2005 року
№529/2005-рп

ОСАДЧИЙ Юрій Захарович 

Біографічна довідка

Осадчий Юрій Захарович народився 1959 року в селі Росава. Освіта вища, працював інженером ВО "Райсільгоспхімія", секретарем Росавської сільської ради, заступником голови виконкому Миронівської міської ради, директором КПТМ "Миронівкатепломережа", приватним підприємцем. З 10 березня 2005 року — голова Миронівської районної державної адміністрації. Одружений. Має двох дочок.

Друга мама

Робота вчителя початкових класів дуже відповідальна. Адже потрібно навчити діток читати, писати, рахувати. Вчителька повинна стати для школяриків другою мамою. Вікторія Миколаївна Могила це розуміє і намагається виконувати свої обов'язки сумлінно.

Вже вісімнадцять років вона працює вчителем-початківцем у місцевій школі. Її уроки завжди цікаві. Адже на них В.М. Могила, крім навчального, використовує і різноманітний додатковий пізнавальний матеріал. Та найбільше діткам подобаються уроки праці, які перетворюються у справжню школу маленьких майстрів та майстринь.

Вікторія Миколаївна веде з дітьми активну позакласну роботу. Організовує екскурсії, різні конкурси, святкові заходи. Діти її люблять, а батьки шанують за любов до дітей. Колеги поважають. Тож недаремно обрали її головою профспілкового комітету школи.

Сумлінна трудівниця

Любов Григорівна Грушевська відома не лише в нашому селі. І в цьому немає нічого дивного. Адже вже 23 роки вона працює секретарем Малобукринської сільської ради. Хоч вже на пенсії, проте роботу не полишає, бо її багаторічний досвід неоціненний.

Любов Григорівна з чуйністю ставиться до односельців, допомагає їм, не шкодуючи ні сил, ні свого вільного часу. При потребі, приходить до літніх та хворих людей, щоб оформити заповіт, видати необхідну довідку, дати консультацію чи пораду. Нерідко доводиться працювати і у вихідні. Особливо влітку, коли в село приїжджають дачники. Сільчани про неї кажуть: "Душевна жінка". І вона дійсно така. Адже саме до неї люди ідуть з своїми радостями та бідами. І вона ніколи не стоїть осторонь.

В житті у Л.Г. Грушевської не лише одна улюблена робота. Вона щаслива мати, яка виростила трьох доньок. Є у неї велика мрія: щоб у селі жило побільше молоді, бо, де молодь, там і майбутнє.

За покликом душі

Вже більше 20-и років сільським фельдшером у Малому Букрині працює Галина Василівна Могила. Приїхала вона сюди за призначенням по закінченню Обухівського медучилища. Молоду лікарку в селі полюбили за особливу чуйність і сердечність, сумлінне ставлення до своїх обов'язків. Так склалася доля, що Малий Букрин став для неї доленосним. Тут вона створила сім'ю, тут у неї народився і виріс син.

Робота фельдшера дуже важка і вимагає всебічних знань, великого терпіння і душевного тепла. Саме ці якості і притаманні Галині Василівні.

Обслуговує Г.В. Могила не лише Малий Букрин, а й навколишні села. Хіба раз її доводилося ходити пішки за шість кілометрів до сусідніх Ромашок. Адже там теж живуть люди, які потребують медичної допомоги. Доводилося їй неодноразово рятувати людські життя.

У Галини Василівни, як і в кожного з нас, є свої труднощі. Але коли працюєш за покликом душі, труднощі долаються легше.

Т. БЕРЕЖНА с. Малий Букрин.

Незважаючи на те, що в роки Великої Вітчизняної війни я був малою дитиною, в моїй пам'яті все ж таки закарбувалися деякі моменти. Добре пам'ятаю, як ми разом з мамою Галиною Офилівною (1919 р.н.) і сестрою Лідою під час бомбардувань ховалися в погребах, як тремтіли від страху... Наш будинок був в Миронівці по вулиці Тракторній. Це на Новоукраїнці. Зараз вулиця називається Дзерджинською. Коли німці зайшли в Миронівку в 1941-у, вони розселилися по хатах. В нашому будинку теж жили двоє. Одного дня ми з сестричкою гралися надворі. Раптом почули сильний вибух, що пролунав в будинку. Дуже налякалися, почали плакати. Мама потім розповіла нам, що німець розбирав вибухівку. І вона розірвалась у нього в руках. Німець через деякий час помер. Його поховали прямо на нашому подвір'ї. Потім біля огорожі ще з'явилося кілька німецьких могил. Ми навіть боялися виходит и ввечері надвір. А мама вирішила переїхати в село Коритище до своєї рідні. Деякий час ми жили там. А в 1944-у знову повернулися в Миронівку до своєї хати.

Коли німці почали відступати, вони підірвали цукровий завод. Від жахливого вибуху того дня загула земля. І шибки в нашій хаті повилітали. Я злякалася. І разом з братом Олександром заховалася під ліжко. Ми дуже довго сиділи під ним, боялися навіть говорити.

Назавжди запам'яталося те, що під час відступу німці викопували останки своїх солдат, які були захоронені на нашому подвір'ї, і забирали їх з собою.

Хочеться також сказати ще кілька слів про тих двох німців, що жили в нас. Один з них постійно отримував з Німеччини посилки, в яких його дружина надсилала продукти і ласощі. Він роздавав цукерки українським дітям і плакав, усім показував фото своїх трьох дітей. А інший німець був як звірина. Намагався кожного разу зробити нам боляче, кричав і сварився. Ці два німці між собою теж часто сварилися. Мабуть, кожен із них мав свій світогляд, і по-різному ставився до поняття "війна".

з спогадів Олександра Івановича Чайки, 1939 р.н., жителя с. Центрального, та Л.І. Чайки (Сухобрус) 1941 р.н.,
жительки м. Миронівки

17 березня голові Миронівської районної ради ветеранів війни і праці Павлу Сергійовичу Загородньому виповнилося 80 років. З цієї нагоди районна державна адміністрація, районна рада та районна рада ветеранів від щирого серця вітають його з ювілейною датою.

Павлу Сергійовичу довелося пройти тяжкими шляхами Великої Вітчизняної війни. Він має численні бойові нагороди. В післявоєнний час сумлінно працював в районному відділі поштового зв'язку, де неодноразово відзначався за добросовісну працю похвальними листами та грамотами. А після виходу на пенсію — на громадській роботі. Не один рік поспіль Павло Сергійович Загородній очолює районну раду ветеранів. Це людина, яка бере активну участь у громадському житті Миронівщини. Він переймається проблемами і турботами ветеранів, за що має людську шану і повагу.

Шановний Павле Сергійовичу! Бажаємо вам міцного здоров'я, довгих літ життя. Хай кожен ваш день не потьмарюють різні життєві негаразди. Добра, благополуччя і добробуту вам.

Будуть довідники

Ще в 1999 році Миронівська друкарня випустила телефонний довідник тиражем 2000 примірників. Він швидко розійшовся. Всім бажаючим не вистачило. Відтоді впродовж всіх цих років редакцію й друкарню постійно турбують громадяни району, які хочуть купити довідник. Скоро у них така можливість буде. Про це повідомив редакцію начальник Миронівського цеху електрозв'язку №14 В.В. Майстренко:

— В даний час готується до друку новий телефонний довідник Миронівського району. Принагідно звертаємося до абонентів: повідомте в абонентський відділ, якщо в рахунках на сплату послуг є неточності в прізвищі чи адресі. Крім того, кожен абонент має право виключити із довідника свій номер телефону. Для цього слід звернутися в абонентський відділ з відповідною заявою. Довідки за телефонами 5-17-30 та 5-18-90.

Думка спеціаліста

На критичну замітку «Це цікаво лише спеціалістам», яка надрукована в газеті «Миронівський край» за № 18 від 4 березня 2005 року, можу сказати таке: «Миронівський край» — єдина газета в районі , яка недорого коштує і доступна широким верствам населення. І чим більше людей отримають потрібну інформацію стосовно пенсій і податків, тим більше вони про це знатимуть. На сьогоднішній день читачів цікавить різноманітна інформація. Якщо гр. Завальному нецікава така інформація, він може просто її не читати.

Роз'яснювальна робота ведеться саме для населення . Це спільна робота і редакції, і спеціалістів різних підрозділів. Недарма кажуть «Успіху досягає той , хто володіє потрібною інформацією».

В. ДЕНЬГА, зав. сектором по роз'яснювальній роботі Миронівського відділення Обухівської ОДПІ

Не заплутуйте c поживачів

Десятки років люди розраховувалися за використану електроенергію по розрахункових книжках. Платили за те, що спожили. І ніхто ніколи не мав жодних претензій до району електричних мереж. Хіба що тільки РЕМ мав претензії до тих споживачів, які не платили. І це було правильно.

А потім почалася нерозбериха. Коли, нарешті, звикли люди до тих повідомлень, в яких зазначалося, скільки треба платити, знову нововведення. Ще заплутаніше. Навіщо, скажімо, писати в повідомленнях, скільки очікується на лічильниках на перше число наступного місяця. Може, більше очікується, а, може, менше. Це вже як споживатиме людина електроенергію. Може електрообігрівач поставити, а може й взагалі цілий місяць у родичів гостю- вати. Так що не треба нас орієнтувати на те, скільки повинні витрачати струму.

А потім таке: за лютий виставлена сума для оплати, а кількість кіловат-годин не вказана. Навіщо так заплутувати людей?

Це не тільки я незадоволений черговим нововведенням, а й багато моїх знайомих. Думаю, керівникам РЕМу є тут над чим поміркувати.

В. ВІРИЧ, с. Росава

Пенсіонери позасідали в бухгалтеріях

Прочитала в газеті відгук миронівських пенсіонерів на попередню публікацію про те, що пенсіонерам треба йти на пенсію, а на їхніх посадах хай молодь працює.

Правильно пишуть, схвалюю. А то пенсіонери позасідали в бухгалтеріях, у теплі і добрі, і лише на кнопки калькуляторів натискують. Якби вони важко трудилися, скажімо, на фермі чи в ланці, то вже б давно дома сиділи.

Уступіть місця молоді, щоб випускники вузів не торгували на базарі. В них же ні стажу не буде, ні на лікарняний піти не можуть, коли захворіють.

М. КИРИЧЕНКО і ще 10 підписів, м. Миронівка

Ціна халатності — життя

Якось я повертався з Києва додому і під колеса моєї автомашини ледь не потрапив велосипедист. Він їхав по слизькій дорозі і упав.

Для багатьох велосипед — єдиний транспорт. Але ж треба брати до уваги погодні умови і не користуватися ним, коли ожеледиця. Та кожен думає, що лихо його обмине. Невже ми так і не навчимося цінувати своє власне життя і не наражати на небезпеку інших учасників дорожнього руху? На мою думку, з цим явищем боротися потрібно не умовляннями, а встановлювати на узбіччях постраждалі внаслідок ДТП автомобілі або щити з статистикою про аварії, щоб їх всі бачили.

Хотілося б почути з цього приводу й інші точки зору.

І. БУДЗЯНОВСЬКИЙ. м. Миронівка