Цю симпатичну бабусю звати Наталія Левківна Шевченко. Мешкає вона у затишному будиночку у Вікторівці разом з донькою Любою Федорівною Осадчою. А завітали ми до цих жінок з доброї нагоди. 5 квітня, тобто сьогодні, Наталії Левківні виповнюється аж 90 літ. З'їдуться гості, щоб привітати бабусю Наталю з таким поважним ювілеєм. Вона вже вкотре полине думками у далекі-далекі роки свого дитинства, юності...

...Наталі виповнилося всього 9 літ, як залишилася круглою сиротою. Батька замінив 12-річний брат, а маму — 14-річна сестра. Була ще й молодша сестричка 5-ти років. Вони так і залишилися жити своєю дитячою сім'єю у батьківській хаті в Карапишах. Часто голодували і одягтися не мали в що, до перших морозів ходили босоніж. Але ніколи між ними не бувало сварок, не бувало зла і неприязні. Молодші слухали старших, а старші берегли малих. Вже тоді Наталя пішла працювати — пасла свиней, трудилася в полі.

А в 37-у її засватав симпатичний вікторівський парубок Федір Шевченко. Запросив жити до власної оселі. Скоро і донька Любочка народилася. А молодим так хотілося ще й синочка. І він буде. Але вже тоді, коли його батько поляже на полі бою. Так що не побачить сина ніколи.

І все ж не вірила похоронці, чекала завершення війни, потім ще рік по війні. А далі змирилася з втратою. Свекруха наказала невістці забирати дітей та свій нехитрий скарб і йти з її хати.

— Раз сина мого немає на світі, — наголосила, — значить ми тепер вже не рідня.

— Але ж куди підемо? — лиш спромоглася запитати Наталя, пригортаючи синочка до грудей.

— На Карапиші ідіть, там ваша хата, — відказала свекруха.

Невістка не сміла їй перечити, бо не вміла протистояти злу і нахабству. Але постаралася зрозуміти жінку, яка назавжди втратила рідного сина. Тому й не тримала зла.

Наталя не пішла в Карапиші, бо давно там не було батьківської хати. А привела дітей на їхній город, наділений по війні.

— Отут буде наша хата, — сказала дітям. А більше собі. Бо це їй самій на порожньому місці доведеться зводити стіни майбутньої оселі.

На толоку до вдови фронтовика зійшлося 90 чоловік. Так що за день край городу виросли стіни.

— Наварили ми тоді 12 зольників борщу, галушок, хліба напекли, — пригадує Наталія Левківна. І краєчком хустини сльозу витирає, бо починає згадувати, що не було в тій хаті ні вікон, ні дверей. І не мала вона, за що їх замовити. Пенсії на дітей за полеглого чоловіка одержувала всього 6 карбованців.

Знову ж таки люди допомогли. А вже вкривала хату разом з донькою.

— Нав'язала куликів з соломи, сама нагору вибралася, а Люба ті кулики до мотузки прив'язує і мені гукає, щоб тягнула. Отак помалу і накрили хату до холодів. Хоч ціле літо без даху в ній жили. — Бабуся на мить замовкла, а тоді знову продовжує: — Правда, разом із жабами. Понастрибують вони всередину хати і спати не дають, квакаючи цілу ніч. Федя дуже боявся, все то до мене, то до сестри тулився. А ми хлопчика заспокоювали, мовляв, жаби самі нас бояться, тому й розквакалися.

Знову бабуся Наталя кінчик хустки до очей тулить:

— Немає вже Феді, давно немає...

І поринає у свої думки. Син Наталії Левківни був серед ліквідаторів аварії на ЧАЕС у перші дні після трагедії, одержав чималу дозу опромінення...

У пам'яті бабусі перша холодна зима у тій хаті, коли і вода у відрі замерзала, й іній по стінах виступав. Аби геть не задубіти, 10-літня Люба разом з іншими дітьми ходила в Карапиші до скирти. По цілій ряднині наскубували соломи. На плечі — і пішки додому. Як пощастить, то й тричі за ніч приносили. А, бувало, сторожі доганяли малих крадіїв і підпалювали їм ту солому. То мусили кидати, щоб одяг не загорівся...

Свекруха не раз прибігала до неї з макітрами та рогачами, вигнана з власної хати рідною донькою. Скаржилася на дочку, показувала вибитого нею зуба, просилася переночувати. І Наталя, забувши всі образи, приймала стару жінку.

Працювала Наталя Левківна і в ланці, і в телятнику. Здоров'я не шкодувала, доки геть його не надірвала. З'явилися проблеми з серцем і судинами. І все ж вона знаходила в собі сили долати хворобу. І таки через 27 років постійних лікарень, численних консультацій навіть з професорами медицини зуміла одужати. Допомогли ліки, неодноразові переливання крові і невичерпний оптимізм, який виручав її завжди. Що ж до харчування, то вона не їсть сала, а лише пісне м'ясо. Любить молочнокислі продукти. Цукерок не визнає. Найулюбленіші ласощі — притрушений цукром хліб. Той смак вона винесла ще з дитинства.

У свої 90 літ бабуся не втратила оптимізму. Завжди на вустах посмішка, а очі випромінюють доброту. У цієї жінки взагалі немає не те що ворогів, а навіть недоброзичливців. Запитайте кого-небудь про бабусю Наталю у Вікторівці чи сусідніх селах. І вам обов'язково розкажуть, як смачно вона уміє готувати, особливо капусняк та холодець, який хліб пече та пиріжки! Тому запрошували куховарити, коли в людей події радісні і сумні.

В оселі бабусь Наталі та Люби завжди сонячно і тепло. Багато світла проникає через чисто вимиті шибки. Радують погляд квіти на підвіконнях, вишивані рушники. Тут ніколи не кричать, не лаються і не ледачкують. Бабуся Наталя стежить за порядком у кімнатах. І навіть уміє дати лад домашньому інкубатору.

Не хотілося залишати цих людей і їхньої привітної оселі, де поселилися любов, доброта, світлі помисли і надія на краще життя...

О. КОРНАЧЕВСЬКА

В роки Великої Вітчизняної війни загинув кожен шостий житель України. Фашистські окупанти зруйнували та спалили 714 міст і селищ, понад 28 тисяч сіл, позбавивши притулку більше 10 мільйонів чоловік. Перетворили в руїни понад 16 тисяч промислових підприємств і більше 200 тисяч приміщень виробничого призначення.

За високою огорожею Равенсбрюку

У нашій хаті поселився смуток. Мене, 18-літню, збирали в далеку дорогу. Та що там збирати: невеликий вузлик з такою собі одежиною та трохи їжі. Хоч дорога справді далека — в Німеччину. На роботу. З нашого Липового Рогу забрали аж 58 чоловік. Попереджували: хто спробує тікати, натомість заберуть когось з близьких. Цей тягар смутку, розпачу і відповідальності за сім'ю ліг тоді на мої плечі.

В німецькому місті, назву якого забула, багато липоворізьких дівчат потрапили на фабрику, де нам доводилося перемотувати нитки. Німкеня-наглядачка весь час втовкмачувала, що майбутнього у нас немає. Це було боляче і образливо. Тому якось, змовившись, вирішили тікати. З собою взяли лише трохи солі. Йшли вночі, бо вдень дорога була небезпечною. Могли піймати. А за пійманих втікачів німців нагороджували. Переховувалися в полях та лісах. А через 5 днів, знесилені важкою дорогою, мокрі, голодні натрапили на німецьких солдат. Ті нас затримали. Пайками ділитися не хотіли, а за гроші дали трохи хліба. Я їла і навіть не відчувала, як з рота текла кров. Це травмувалися скоринкою пухирці, що там утворилися.

Нас поставили працювати на військовій кухні, так що про голод трохи забули. Але це тривало недовго. Навіть не знали, яке важке випробування готує нам доля.

В один із днів привезли до високої бетонної огорожі, з оглядовими вежами, колючим дротом під електронапругою. Видали смугастий одяг. Це був жіночий концтабір Равенсбрюк.

В центрі двору, порушуючи сірість та одноманітність табірних будівель, приковувала увагу в'язнів велика клумба з яскравими квітами. Дивитися на ту красу було єдиною втіхою. Хоча це суворо заборонялося. Як дізналася я раніше, в тій клумбі було поховано улюбленого пса наглядачки Емми. Вона часто стояла тут і плакала, а от з в'язнями була досить жорстокою.

...Ми шили маскуючі штани для солдат. Робочий день тривав 12 годин. Годували бруквою, шпинатом, несолодкою кавою. На день давали хлібину з тирсою на п'ятьох.

І досі не можу забути той до нудоти смердючий дим, який цілодобово звивався в небо з крематорію. Там закінчили своє життя багато моїх подруг.

У важкій праці і тривозі пройшло тут довгих два роки і дев'ять місяців. А якось серед ночі всіх підняли по тривозі і вивели надвір. Дали потроху печива та погнали в напрямку фронту. Полонених хотіли використати для прикриття, бо авіація вже не давала спокою. Я була за крок від смерті, та все ж вижила.

Після звільнення не відразу потрапила додому. Оповідаючи пережите, не можу втримати сліз. Бо хто поверне молодість, здоров'я? І не лише мені, а й десяткам тисяч замордованих в'язнів Равенсбрюку.

Від Н.Є Макаренко записала учениця 11 класу Піївської ЗОШ Анюта Підвальна

Коли по «Інтеру» надходить час «Кармеліти», мешканці будинку «Ветеран», що в Пустовітах, збираються біля телевізора у вестибюлі. Всі зручно вмощуються на великому м'якому дивані і невідривно стежать за екранними пристрастями, переживаючи разом з героями кіно - мила їхні проблеми і щасливі миті.

Дідусь і п'ятеро бабусь — ото і вся ветеранська родина. За плечима більшості— багато років праці, а вечорами— самотність у чотирьох стінах. І так було з дня в день до глибокої старості. Коли вже ноги не могли швидко ходити, а руки — працювати, хотілося бачити поруч себе когось сильнішого, молодшого, хто б підтримав, на чиє плече можна було б спертися. Однак такої людини в жодного з них немає. І хтозна, як би склалися їхні життя, коли б не створили в районі такого будинку. Тут старенькі доглянуті і нагодовані, живуть у теплі і чистоті, завжди мають добрих та терплячих співбесідників в особі обслуговуючого персоналу. А головне— вже не самотні. Хоч і супроводжувало те недобре слово «самотність» їх упродовж цілого життя.

Ініціатором створення в селі колгоспного будинку «Ветеран» був тодішній голова тодішнього колгоспу ім. Франка Василь Овсійович Крик. Він потурбувався і про реалізацію свого задуму, і про фінансування. Сьогодні «Ветеран» функціонує як стаціонарне відділення Миронівського терцентру обслуговування пенсіонерів та самотніх непрацездатних громадян. Декотрі з його мешканців живуть тут більше десяти літ. Є й новачки.

— Ці люди ображені долею, — розповідає завідуюча Світлана Олександрівна Гуленко, — бо не мали і не мають близьких рідних. Тепер вони знайшли сім'ю. Це і наша праля Катерина Миколаївна Пушенко, і медсестра Лідія Миколаївна Юхименко, і санітарки — Світлана Анатоліївна Вікторова, Тетяна Вікторівна Чала, Тетяна Дмитрівна Онучак, Олександра Іванівна Лихошва, два кухарі— Клавдія Антонівна Антонюк та Емма Олександрівна Романюк. І наш майстер на всі руки — Олександр Іванович Ігнатенко. Донедавна на його місці працював Василь Миколайович Юхименко, який залишив про себе тут добру згадку — вимурував криницю. Всі піклуються про те, щоб жилося нашим ветеранам без проблем.

Персоналу більше навіть ніж самих господарів цього дому. Але ж інакше ніяк не можна. Догляд за старенькими тут цілодобовий. Вранці і перед сном обов'язкові водні процедури, теплий душ. Гарячі страви тричі на день, ще й підвечірок. В меню м'ясо і риба, овочі та фрукти, молочні страви. Постільна білизна завжди свіжа, а у шафах для одягу всі речі на своїх місцях.

Меланія Устимівна Маринка мешкає в одній кімнаті з Анною Мрктичівною Петросян. Бабусі за характерами різні. Меланія Устимівна щойно прокинеться і фартуха одягає. Хоч він їй тут ні до чого. Але ж звичка така. Її сусідка у свої 91 рік завжди елегантна і дуже охайна. А ще рукодільниця. Привезла з собою швейну машину. Власноруч штопає свою білизну та шкарпетки. І яка ж це філігранна робота.— стіжок до стіжка. Не латочки, а вишивки.

Варвара Мокіївна Базило — остарбайтер. Їй 82-а. Та не втратила інтересу до літератури. Як в минулому, так і тепер серед найактивніших читачів. (Книги та журнали з місцевої бібліотеки сюди приносять постійно. Та й «Ветеран» одержує декілька газет. Так що «голоду» на інформацію його мешканці не відчувають).

Нова пацієнтка «Ветерану» Ольга Леонтіївна Литвиненко не ходить і навіть не сидить. Як би старанно не догоджав бабусі персонал, її бере велика досада, що не може дати собі ради, самостійно себе обійти.

Недавно пішла з життя Горпина Іванівна Чередніченко. Тут всі пам'ятають її пісні, високий голос. Коли співала, лежачи в ліжку, чути було й надворі. І ніхто з перехожих не здогадувався, що їй багато літ і здоров'я майже не залишилося.

90-літній дідусь Іван Лукович Ступніцький у «Ветерані» найдовше від усіх. Єдиний мужчина серед своїх ровесниць. Але це не заважає йому знаходити з жінками спільну мову.

Екскурсія по «Ветерану», приязне спілкування з його мешканцями створює враження спокою і благодаті в цьому затишному, чистому домі. Та ще й якщо додати, що є у «Ветерана» чимало благодійників та помічників— ТОВ «Громадське харчування», ВАТ «Миронівське ХПП», ВАТ КРП «Металіст», ТОВ «Дорожник», приватний підприємець П. О. Гетьман.

— Невже жодних проблем?

—Та проблем більше ніж достатньо,—це знову завідуюча.—Ось бабуся Антоніна Калениківна Ярмола пересувається в інвалідному візку, який для неї незручний — немає на що поставити ноги. Вони просто звисають. Так що їй потрібен новий візок. В приміщенні давно пора робити ремонт. Меблі вже старі. Тому від спонсорської допомоги не відмовимося.

Проблеми, проблеми... Вони були і будуть. Вирішиться одна, з'являться нові, переплітаючись із радощами та святами, що, як і у всіх, теж бувають у цьому домі. Його уклад дещо своєрідний. Але інакше жити ці люди не хочуть і вже не зуміють. Та і немає в них бажання, як дехто може подумати, вийти за паркан, на гамірну вулицю. Їм і добре , і спокійно, і затишно тут. Бо це їхній дім, їхня сім'я...  

О.КОРНАЧЕВСЬКА

Переляканого хлопчину, що втік з дому, міліція знімає з поїзда... Зграйка підлітків ночує в підвалі, а вдень жебракує по електричках... Знайома картина. Але все це тільки на телеекрані і десь там. А щоб у нас? Ні, не може бути.

Між тим, може. 9-класника Олександра та його старшого брата Сергія Романовичів з Потоку вже "дістали" постійні батькові крики та бійки і завжди п'яна мама. Тож зібралися і пішли серед ночі з дому, щоб нічого цього не бачити і не чути. Звели в лісі курінь і стали там жити.

Але ж холодно було ночами і дуже хотілося їсти. Та вони знали, як розв'язати цю проблему. Глупої ночі проникли в будинок київського дачника, вивели звідти велосипед і прихопили ковдру. Через кілька днів обібрали дім іншого добропорядного поточанина. Далі ще і ще... Всього протягом місяця скоїли вісім крадіжок. Брали все — консерви, шоколад, великі і дрібні речі, гроші.

Якось поїхали в Польове, щоб купити там ліхтар та аудіоплейєри. Не хотілося йти назад пішки, то вкрали на подвір'ях у людей велосипеди.

І далі знову були крадіжки з будинків у своєму селі. Їм так легко давався кожен нічний похід, що тривати це могло, мабуть, ще довго, якби не необачність одного з братів.

Олександр саме виймав шибку у вікні одного з будинків. Сергій чекав біля паркану. В цей час хлопці побачили, що городами до них швидко йшов чоловік. Не знали: господар це чи сторонній. Але він їх вже помітив. Сашко почав тікати з двору. Та перечепився через металевий ящик і впав...

А далі був суд, який визначив кожному за вчинені злочини по три роки позбавлення волі. Брати повернули власникам награбоване і були звільнені від відбування покарання з випробуванням. Одержали по 2 роки іспитового терміну.

Мало це чи багато? Деякі перелякані громадяни гадають, що дуже вже м'яко повівся суд і нічого цим юним крадіям гуляти на волі та планувати нові пограбування.

Жалісливі ж поспівчувають братам. Бо не їхня в тому вина, а біда, що мама пиячить, а в тата на всі випадки один метод виховання — пускати в хід кулаки.

Та є у цій справі і третій. Це педколектив Потіцької ЗОШ, очолюваний Олександром Івановичем Зваричем, який взяв під опіку молодшого Романовича — 9-класника Олександра. За індивідуальним планом з ним працює класний керівник і педагоги-наставники. Мало не щодня бувають вдома у Романовичів. А вже у школі не зводять очей з хлопця.

Будемо сподіватися, що і з настанням теплих днів брати вже не повернуться до свого куреня, та не вештатимуться ночами по чужих садибах.

В. ПАРХОМЕНКО, суддя Миронівського районного суду

Освітлення стане кращим

Тривалий час жителі Миронівки скаржились на незадовільне освітлення вулиць у вечірній і нічний час. Щоб вирішити цю проблему, як повідомив міський голова В.М. Матвєєв, ми порадились із спеціалістами. Вони запропонували на одній із вулиць встановити 2-тарифний лічильник, який дозволяє диференційовано обліковувати використану електроенергію. А ціна на неї, як відомо, в нічні години нижча. Отже, в пізні години світло може горіти довше. Споживання електрики на вулиці, де проводився експеримент, збільшилося, а оплата за неї зменшилася в чотири рази. Такий лічильник з монтажем коштує 2000 грн. Зараз вже перераховано гроші ще за десять таких лічильників.

І в сільраді буде газ

Вже три роки тому у Македонах з'явилося блакитне паливо. Та працівники сільської ради і бібліотеки потерпали від холоду взимку. А наприкінці минулого року тут почалися роботи по газифікації. Нещодавно їх завершено. У 2-поверховому будинку, де, крім сільської ради і бібліотеки, розташувалася ще обрядова зала, встановлено вісім конвекторів. Роботи виконували спеціалісти ДП "Сантехмонтаж-505". На черзі — ремонт приміщення. Фінансування велося з місцевого бюджету. Про це повідомила сільський голова В.М. Пархомчук.

Принесли лелеки

З початком весни повертаються птахи з теплих країв до своїх домівок. Та чи не найважчий шлях перельоту у лелек. Адже несуть вони з собою дорогоцінні подаруночки — немовлят.

Як повідомила завідуюча гінекологічним відділенням Миронівської ЦРЛ Л. І. Лазоренко, з початку нового року лелеки ощасливили 73 родини Миронівщини, подарувавши 47 хлопчиків і 26 дівчаток.

При світлі фар

Приступаючи до підживлення озимих і багаторічних трав по мерзлоталому ґрунті, ми не прагнули виконати цю роботу якнайраніше. Прислухалися до рекомендацій науковців і вивели агрегати в поле ближче до початку вегетації рослин. Працювати починали при світлі фар з 4-х ранку і до 8.30. Було задіяно чотири агрегати, керували якими І.В. Ткаченко, М.Б. Тіхоміров, О.В. Чорноусенко, М.І. Жигайло. А підвозили добрива водії В.А. Мартиненко та І.А. Некрасов.

Підживлення озимини на 200 гектарах та багаторічних трав на 100 гектарах вже завершено.

Два дні тому механізатор В.В. Сокур вивів свій Т-150 на поле багаторічних трав і закрив там вологу більш як на половині площ. Цю роботу продовжимо днями, коли грунт підсохне.

В. БЕРЛЮТА, головний агроном СТОВ "Україна"

Сніданки, обіди та вечері — до агрегатів

Якщо людина нагодована, то й працює вона краще. Цю просту істину вже давно взяли на озброєння у Маслівці. З початком весняно-польових робіт в поле до механізаторів вивозяться гарячі сніданки, обіди і вечері. Спеціальна машина обладнана термосами для гарячих страв і для води. Є мило, свіжі рушники. В меню обов'язково борщі, супи, капусняки, м'ясні страви, випічка, салати.

Так що люди задоволені. Причому, страви вивозяться не на польовий стан, а безпосередньо до агрегатів, щоб механізатори не витрачали зайве часу на переїзди. Сьогодні харчується в полі 15-20 механізаторів. Коли роботи наберуть ширшого розмаху, нашими стравами смакуватиме тут 50-60 чоловік.

Директор технікуму Раїса Олександрівна Тимчук потурбувалася, щоб працюючі в полі харчувалися безплатно. А це на кожну людину щодня 9-12 грн.

В. НЕСТРАТЕНКО, зав. виробництвом продуктів харчування Маслівського ДАТ

Щоб місто стало красивішим

Прийшла весна, а разом з нею прийшов час впорядкування нашого міста. Як завжди, о цій порі розпочинається двомісячник благоустрою. Тому Миронівська міська рада закликає керівників організацій, установ та підприємств Миронівки, а також миронівчан взяти участь у суботнику, який проводитиметься 9 квітня з метою благоустрою та озеленення міста. Вийдіть цього дня на вулицю, впо рядкуйте прибудинкові території та території, закріплені за підприємствами, ліквідуйте стихійні сміттєзвалища, посадіть деревця, посійте квіти та траву. І місто стане чистішим і красивішим. Адже Миронівка — наш дім, в якому нам жити. А ми всі — одна сім"я.

В. МАТВЄЄВ, міський голова