Військовослужбовець Віталій Строкань.

30 травня — День миротворців.

За часів Радянського Союзу радянським солдатам довелося побувати не в одній гарячій точці планети. Серед них були і наші земляки. Про це не раз писалося в районній газеті. Після здобуття незалежності Україна намагається не брати участі в збройних конфліктах у інших країнах. Але вона не може стояти осторонь подій, які відбуваються в світі. Українські вояки виконують миротворчу місію в Сьєрра-Леоне, були в складі миротворців в Югославії, зокрема в Косово. А зараз знаходяться в Іраку. Серед цих вояків був і миронівчанин Віталій Строкань.
Закінчивши Миронівську ЗОШ №1 він вступив на навчання до військового училища зв'язку, звідки за направленням потрапив до Львова. Зараз Віталію 30 років і він має звання капітана. В Миронівці буває нечасто. Служба. Та коли приїжджає, ми з ним обов'язково зустрічаємося. Адже школу закінчували разом і бережемо наші дружні стосунки. Під час останньої зустрічі я попросив розповісти свої враження від тих місць, де довелося побувати Віталію.

КОСОВО

— Коли в Югославії почався збройний конфлікт, — розповідав Віталій, — організатором миротворчої місії виступило НАТО. Воно ж і запросило до участі в ній Україну. Було створено україно-польський миротворчий батальйон, який дислокувався в Косово. Потрапив до нього офіцером зв'язку і я. Разом з нами тут були німці, араби, американці та інші.

Організація військових баз кожної із країн відрізнялася. У німців все зроблено добротно, як кажуть, з німецькою педантичністю. І продумано до найменшої дрібниці. База поляків була схожа на нашу. Висипаний щебенем плац і наметове містечко. Територія бази огороджена колючим дротом, а КПП складені з бетонних блоків. Араби ж прилетіли в Косово без амуніції взагалі. Вони все купили на місці у американців. Коли на них дивився, то в голові з'являвся образ розбійника з великої дороги. Бородаті, на всіх пальцях золоті каблучки, а на ногах — кросівки.

Але найкращу базу зробили американці. Спочатку поклали плити на землю, а вже потім зводили будівлі. Тут і казарми, і штабне приміщення, і їдальня, і спортзал, і бібліотека, і відео - та кінозали. Якщо всі роботи по забезпеченню життєдіяльності нашої бази ми виконували самі, то американці наймали обслуговуючий персонал серед місцевих жителів. Бо солдат США підписує контракт на виконання військових обов'язків, а не на миття посуду чи підлоги в казармі.

Відрізнялося і харчування. У нас різноманітності у стравах майже не було: картопля, каші, смажена риба та м'ясна підлива. А от у американців їдальня пропонувала все, починаючи з морозива і закінчуючи грибними соусами. Кожна страва була у декількох видах. Що цікаво, під кожною стравою написано, скільки в ній калорій і холестерину, щоб кожен мав уявлення, який продукт він споживає. Ще така деталь: їдальня у них працювала цілодобово. Тобто, всі, хто хотіли, могли зайти перекусити будь-якої миті. За бажанням можна було взяти щось поїсти в спеціальних лотках з собою.

А от техніка краща у нас. Бо вона більш пристосована до роботи у несприятливих умовах. Хіба раз бувало, що українські «КрАЗи» витягували з багнюки їхні «ФОРДи». Та й «УАЗики» набагато практичніші, ніж «ХАММЕРи». Їх в польових умовах можна відремонтувати. А джипи при поломці кидали і поверталися по них з тягачами, бо відремонтувати машину можна лише на базі.

Та й солдат український, на мою думку, кращий. Він витримував всі тяготи і обмеження, в які потрапив у Косово. Вояки ж інших країн менш пристосовані до таких умов, особливо військовослужбовці США. У них постійно траплялися то нервові зриви, то самогубства. Вони не витримували психологічної напруги.

Що ж до професійності, то, наприклад, наші вертолітники користувалися найбільшою популярністю. Їх завжди просили супроводжувати конвой. А загалом, американці сліпо дотримуються правил та інструкцій. Виходячи за межі своєї бази, він повинен нести на собі безліч різних речей. Бо в контракті вказано, що у разі поранення чи іншого нещасного випадку страховка не буде виплачуватися, якщо вояк не мав хоча б однієї речі, яка вказана в цьому контракті. Наприклад, немає запасних шнурків — немає і страховки.

— А які були стосунки з місцевим населенням? — запитав я у Віталія.

— Різні. Серби до нас ставилися як до рідних. І називали «братушками», бо ми всі слов'яни. Вони не прагнули війни, а хотіли мирного життя. Албанці ж створювали враження брудних, невихованих, злих людей. Вони постійно лізли на рожен. Серби рідко обстрілювали колони албанців, а ті — навпаки. Та коли сербських біженців стали супроводжувати українці, обстріли припинилися. А трапилося ось що.

Колони обстрілювали снайпери. Вони цілили у водіїв. Дороги там ідуть по серпантину, адже місцевість горбиста. Тому один влучний постріл — і некерований автобус чи машина летить у прірву. Знаючи це, біля водіїв почали сідати наші бійці у бронежилетах. Одного разу снайпер влучив у солдата. Бронежилет врятував його та всіх в автобусі. Відразу ж місце, звідки стріляли, накрили вогнем наші вертольоти. Від снайпера не залишилося нічого.

А найбільше в Косово вразили бідність і голод місцевого населення. Ми, як могли, підгодовували дітлашню, бо діти страждали найбільше. А вони у відповідь на це вивчили Гімн України і щодня співали. Чуючи його в чужій країні, на очі наверталися сльози. Бо вдома майже у кожного залишилась дружина, батьки. І хотілося повернутися на Україну цілим і неушкодженим.

Це бажання Віталія здійснилося. Він повернувся живий-здоровий, з нагородою, яку отримав за участь у миротворчій місії. Та пройшло небагато часу, і він знову потрапив до миротворчого батальйону.

ІРАК

По прибуттю в цю країну на миротворців відразу навалилася спека. Україна їх проводжала 12-градусним морозом, а Ірак зустрів 25-градусною спекою. Зміну клімату пережили нормально. Єдине, що завдавало клопоту— комахи. Вони, немов оскаженілі, накидалися на солдат і кусали їх. Місця укусів розчісувалися до крові. Мазі та креми допомагали мало. Так тривало два тижні, поки не пройшла адаптація до місцевих умов. Клімат в Іраку сухий, тому спека переносилася легше, ніж у Кувейті, де велика вологість.

Напевне, дивлячись різні фільми та телепередачі, читачі звертали увагу, що араби на шиї носять хусточки. Як виявилося, вони зроблені з спеціального матеріалу, який втягує вологу. Коли їх носять на шиї, тіло охолоджується. Були такі хустинки і в українців. Одяг прали двічі на тиждень. Це займало небагато часу. Як жартував Віталій: «Замочив, виправ, сполоснув, повісив, перекурив, одягнув і пішов». Тканина сохла миттєво. Через спеку з 11-ї до 15-ї години ніхто нічого практично не робив, окрім патрульних та постових. Адже в цей час сонце найбільше пекло.

Батальйон Строканя розташовувався за 100 км від Вавилону на аеродромі. Разом з українцями тут знаходилися поляки, румуни, американці. Побут помітно відрізнявся від того, що був у Косово. Облаштовуючи базу, минулих помилок не допустили.

Харчування всіх вояків взяли на себе Сполучені Штати. Продукти завозилися звідти. Смак їжі відчутно відрізнявся від української. Всі продукти або напівфабрикати, або — у вакуумній упаковці, що збільшує термін їхнього зберігання. І все дуже перчене. Вода теж була привозна.

Традиції місцевого населення дуже цікаві. Наприклад, працювати і займатися торгівлею можуть лише чоловіки. Жінки сидять вдома, ведуть господарство і няньчать дітей. Дружина без дозволу чоловіка на вулицю не виходить і на людях виконує всі його накази. По вулиці жінки ходять одягнені в темні, довгі до п'ят сукні. На голові обов'язково чорна хустина. Спочатку у Віталія викликало подив те, що на ринку продаються красиві сукні, гарний жіночий одяг. Але його ніхто не носить. Та потім пояснили, що вдома дружина одягає все, що заманеться, хоч і міні-юбку. Але на вулиці цього носити не можна. На чужу дружину чоловікові дивитися заборонено. Це може трактуватися як вияв цікавості до неї. Тому араби з жінками практично не спілкуються. Чоловіки вважаються вищими за жінок. Такий приклад: в складі українських миротворців до Іраку прибули жінки-перекладачі. Так місцеві жителі з ними відмовлялися розмовляти.

Дорослі чоловіки піклуються тільки про своє здоров'я. «Я годую сім'ю. Тож повинен бути здоровим», — каже кожен з них.

Розповів Віталій такий випадок. Одного разу місцевий населений пункт потрапив під бомбардування. Жоден з арабів, які були на базі, не став хвилюватися за своїх дітей та дружину. «Дітей понароджуємо, а дружину можна й іншу знайти» ,— відповіли вони на запитання, чому не поспішають рятувати рідних.

Миротворців вважали окупантами. Проти них велася справжня партизанська війна. Вдень місцеві жителі займалися своїми справами, працювали на базі миротворців. А вночі брали зброю і стріляли по солдатах. Сам Віталій у бойових конфліктах участі не брав. Він займався програмним забезпеченням діяльності батальйону. Але знає, як свистять кулі над головою. Неодноразово повстанці обстрілювали базу.

До цього часу в Іраку панує кланова система. Якщо один клан при владі, всі інші знаходяться до нього в опозиції. В розподілі посад існує чітка ієрархія. Керівник округу, на Україні це керівник області, — голова клану. Його заступники — рідні брати. І чим менша посада, тим дальній родич її займає.

Іракці дуже люблять показовість і яскравість. Чим вищий соціальний статус, тим більший будинок, масивніші меблі.

— Якось мені довелося побувати в окружній резиденції Саддама Хусейна, — ділився спогадами товариш. — Там все блищить. І якщо не золоте, то позолочене. Меблі теж з позолотою, дубові, шкіряні. Вони дуже красиві, але непрактичні у звичайному житті. Подібні резиденції є по всій країні. Але Саддам побував не всюди. В наш округ за час свого правління він не приїжджав ні разу.

За розмовою швидко сплинув час. Віталій розповідав те, що бачив, свої враження від побаченого. Але в усіх його словах звучала нотка гордості за себе, за свою країну. Попрощавшись, ми з ним домовилися зустрітися наступного разу, як тільки він приїде на батьківщину.

О. ГЛУЩЕНКО