«Тече ріка Росавка», — так називається нова книга вчителя з Олександрівки, відмінника освіти України Якова Олексійовича Синявського. Працював над нею автор більше трьох літ. Але, перш ніж сісти за перо, пройшов берегами знайомої з дитинства ріки вздовж та впоперек, зліва і справа, мав розмови з десятками мешканців прибережних сіл, з людьми найповажнішими, які про Росавку та про події, що відбувалися тут, знають з дитинства. А значить вже багато-багато літ.

Але не тільки про Росавку дізнається читач з книги, а й про відомих людей родом з Олександрівки, які живуть нині не лише в своєму селі, а й далеко-далеко за його межами.

Воїнам-інтернаціоналістам теж присвячено декілька сторінок. Історія сільської церкви — це окремий розділ книги. Ще в ній вміщено поезії Я.О. Синявського, легенди його рідного села. Книга багатоілюстрована. Так що чимало земляків автора зустрінуть на сторінках і свої фотознімки.

Щойно нова книга Я.О. Синявського вийшла в Миронівській друкарні. З цієї нагоди в Олександрівському Будинку культури відбулася її презентація. Сюди зійшлося та поназ'їжджалося чимало люду. Були поважні гості і з Карапишів — голова СТОВ «Агросвіт» В.П. Даниленко, сільський голова В.І. Журба, митці сцени.

Винуватця події В.П. Даниленко назвала людиною від Бога за його титанічну працю, прагнення зберегти для нащадків історію рідного краю, яку Яків Олексійович збирає буквально по крихтах.

Голова СТОВ «Агросвіт» В.П. Даниленко постійно матеріально підтримувала і продовжує підтримувати цю краєзнавчу роботу сільського вчителя.

З виходом нової книги вітали його голова ради ветеранів Олександрівки М.І. Нечупій, сільський голова В.М. Бакаленко, вірші автора читали учні місцевої школи.

На цьому святі було багато музики та пісень. Співали їх Зоряна та Микола Трачуки, Ольга та Дмитро Парфенюки, Наталія Даниленко з Карапишів. Співала своєму колишньому вчителеві і солістка ансамблю «Родень» з Обухова Галина Татуревич. Вчителька Карапишівської ЗОШ О.Ф. Бурлака привітала свого колегу поетичними рядками.

Виступив і Я.О. Синявський. Розповів, як працював над книгою, подякував усім, хто допоміг йому у її підготовці та виданні.

Безперечно, книга «Тече ріка Росавка» буде корисним посібником для учнів і вчителів. Її з інтересом прочитають всі, кому небайдужа історія рідного краю.

30 травня — День миротворців.

За часів Радянського Союзу радянським солдатам довелося побувати не в одній гарячій точці планети. Серед них були і наші земляки. Про це не раз писалося в районній газеті. Після здобуття незалежності Україна намагається не брати участі в збройних конфліктах у інших країнах. Але вона не може стояти осторонь подій, які відбуваються в світі. Українські вояки виконують миротворчу місію в Сьєрра-Леоне, були в складі миротворців в Югославії, зокрема в Косово. А зараз знаходяться в Іраку. Серед цих вояків був і миронівчанин Віталій Строкань.
Закінчивши Миронівську ЗОШ №1 він вступив на навчання до військового училища зв'язку, звідки за направленням потрапив до Львова. Зараз Віталію 30 років і він має звання капітана. В Миронівці буває нечасто. Служба. Та коли приїжджає, ми з ним обов'язково зустрічаємося. Адже школу закінчували разом і бережемо наші дружні стосунки. Під час останньої зустрічі я попросив розповісти свої враження від тих місць, де довелося побувати Віталію.

 

КОСОВО

— Коли в Югославії почався збройний конфлікт, — розповідав Віталій, — організатором миротворчої місії виступило НАТО. Воно ж і запросило до участі в ній Україну. Було створено україно-польський миротворчий батальйон, який дислокувався в Косово. Потрапив до нього офіцером зв'язку і я. Разом з нами тут були німці, араби, американці та інші.

Організація військових баз кожної із країн відрізнялася. У німців все зроблено добротно, як кажуть, з німецькою педантичністю. І продумано до найменшої дрібниці. База поляків була схожа на нашу. Висипаний щебенем плац і наметове містечко. Територія бази огороджена колючим дротом, а КПП складені з бетонних блоків. Араби ж прилетіли в Косово без амуніції взагалі. Вони все купили на місці у американців. Коли на них дивився, то в голові з'являвся образ розбійника з великої дороги. Бородаті, на всіх пальцях золоті каблучки, а на ногах — кросівки.

Але найкращу базу зробили американці. Спочатку поклали плити на землю, а вже потім зводили будівлі. Тут і казарми, і штабне приміщення, і їдальня, і спортзал, і бібліотека, і відео - та кінозали. Якщо всі роботи по забезпеченню життєдіяльності нашої бази ми виконували самі, то американці наймали обслуговуючий персонал серед місцевих жителів. Бо солдат США підписує контракт на виконання військових обов'язків, а не на миття посуду чи підлоги в казармі.

Відрізнялося і харчування. У нас різноманітності у стравах майже не було: картопля, каші, смажена риба та м'ясна підлива. А от у американців їдальня пропонувала все, починаючи з морозива і закінчуючи грибними соусами. Кожна страва була у декількох видах. Що цікаво, під кожною стравою написано, скільки в ній калорій і холестерину, щоб кожен мав уявлення, який продукт він споживає. Ще така деталь: їдальня у них працювала цілодобово. Тобто, всі, хто хотіли, могли зайти перекусити будь-якої миті. За бажанням можна було взяти щось поїсти в спеціальних лотках з собою.

А от техніка краща у нас. Бо вона більш пристосована до роботи у несприятливих умовах. Хіба раз бувало, що українські «КрАЗи» витягували з багнюки їхні «ФОРДи». Та й «УАЗики» набагато практичніші, ніж «ХАММЕРи». Їх в польових умовах можна відремонтувати. А джипи при поломці кидали і поверталися по них з тягачами, бо відремонтувати машину можна лише на базі.

Та й солдат український, на мою думку, кращий. Він витримував всі тяготи і обмеження, в які потрапив у Косово. Вояки ж інших країн менш пристосовані до таких умов, особливо військовослужбовці США. У них постійно траплялися то нервові зриви, то самогубства. Вони не витримували психологічної напруги.

Що ж до професійності, то, наприклад, наші вертолітники користувалися найбільшою популярністю. Їх завжди просили супроводжувати конвой. А загалом, американці сліпо дотримуються правил та інструкцій. Виходячи за межі своєї бази, він повинен нести на собі безліч різних речей. Бо в контракті вказано, що у разі поранення чи іншого нещасного випадку страховка не буде виплачуватися, якщо вояк не мав хоча б однієї речі, яка вказана в цьому контракті. Наприклад, немає запасних шнурків — немає і страховки.

— А які були стосунки з місцевим населенням? — запитав я у Віталія.

— Різні. Серби до нас ставилися як до рідних. І називали «братушками», бо ми всі слов'яни. Вони не прагнули війни, а хотіли мирного життя. Албанці ж створювали враження брудних, невихованих, злих людей. Вони постійно лізли на рожен. Серби рідко обстрілювали колони албанців, а ті — навпаки. Та коли сербських біженців стали супроводжувати українці, обстріли припинилися. А трапилося ось що.

Колони обстрілювали снайпери. Вони цілили у водіїв. Дороги там ідуть по серпантину, адже місцевість горбиста. Тому один влучний постріл — і некерований автобус чи машина летить у прірву. Знаючи це, біля водіїв почали сідати наші бійці у бронежилетах. Одного разу снайпер влучив у солдата. Бронежилет врятував його та всіх в автобусі. Відразу ж місце, звідки стріляли, накрили вогнем наші вертольоти. Від снайпера не залишилося нічого.

А найбільше в Косово вразили бідність і голод місцевого населення. Ми, як могли, підгодовували дітлашню, бо діти страждали найбільше. А вони у відповідь на це вивчили Гімн України і щодня співали. Чуючи його в чужій країні, на очі наверталися сльози. Бо вдома майже у кожного залишилась дружина, батьки. І хотілося повернутися на Україну цілим і неушкодженим.

Це бажання Віталія здійснилося. Він повернувся живий-здоровий, з нагородою, яку отримав за участь у миротворчій місії. Та пройшло небагато часу, і він знову потрапив до миротворчого батальйону.

 

ІРАК

По прибуттю в цю країну на миротворців відразу навалилася спека. Україна їх проводжала 12-градусним морозом, а Ірак зустрів 25-градусною спекою. Зміну клімату пережили нормально. Єдине, що завдавало клопоту— комахи. Вони, немов оскаженілі, накидалися на солдат і кусали їх. Місця укусів розчісувалися до крові. Мазі та креми допомагали мало. Так тривало два тижні, поки не пройшла адаптація до місцевих умов. Клімат в Іраку сухий, тому спека переносилася легше, ніж у Кувейті, де велика вологість.

Напевне, дивлячись різні фільми та телепередачі, читачі звертали увагу, що араби на шиї носять хусточки. Як виявилося, вони зроблені з спеціального матеріалу, який втягує вологу. Коли їх носять на шиї, тіло охолоджується. Були такі хустинки і в українців. Одяг прали двічі на тиждень. Це займало небагато часу. Як жартував Віталій: «Замочив, виправ, сполоснув, повісив, перекурив, одягнув і пішов». Тканина сохла миттєво. Через спеку з 11-ї до 15-ї години ніхто нічого практично не робив, окрім патрульних та постових. Адже в цей час сонце найбільше пекло.

Батальйон Строканя розташовувався за 100 км від Вавилону на аеродромі. Разом з українцями тут знаходилися поляки, румуни, американці. Побут помітно відрізнявся від того, що був у Косово. Облаштовуючи базу, минулих помилок не допустили.

Харчування всіх вояків взяли на себе Сполучені Штати. Продукти завозилися звідти. Смак їжі відчутно відрізнявся від української. Всі продукти або напівфабрикати, або — у вакуумній упаковці, що збільшує термін їхнього зберігання. І все дуже перчене. Вода теж була привозна.

Традиції місцевого населення дуже цікаві. Наприклад, працювати і займатися торгівлею можуть лише чоловіки. Жінки сидять вдома, ведуть господарство і няньчать дітей. Дружина без дозволу чоловіка на вулицю не виходить і на людях виконує всі його накази. По вулиці жінки ходять одягнені в темні, довгі до п'ят сукні. На голові обов'язково чорна хустина. Спочатку у Віталія викликало подив те, що на ринку продаються красиві сукні, гарний жіночий одяг. Але його ніхто не носить. Та потім пояснили, що вдома дружина одягає все, що заманеться, хоч і міні-юбку. Але на вулиці цього носити не можна. На чужу дружину чоловікові дивитися заборонено. Це може трактуватися як вияв цікавості до неї. Тому араби з жінками практично не спілкуються. Чоловіки вважаються вищими за жінок. Такий приклад: в складі українських миротворців до Іраку прибули жінки-перекладачі. Так місцеві жителі з ними відмовлялися розмовляти.

Дорослі чоловіки піклуються тільки про своє здоров'я. «Я годую сім'ю. Тож повинен бути здоровим», — каже кожен з них.

Розповів Віталій такий випадок. Одного разу місцевий населений пункт потрапив під бомбардування. Жоден з арабів, які були на базі, не став хвилюватися за своїх дітей та дружину. «Дітей понароджуємо, а дружину можна й іншу знайти» ,— відповіли вони на запитання, чому не поспішають рятувати рідних.

Миротворців вважали окупантами. Проти них велася справжня партизанська війна. Вдень місцеві жителі займалися своїми справами, працювали на базі миротворців. А вночі брали зброю і стріляли по солдатах. Сам Віталій у бойових конфліктах участі не брав. Він займався програмним забезпеченням діяльності батальйону. Але знає, як свистять кулі над головою. Неодноразово повстанці обстрілювали базу.

До цього часу в Іраку панує кланова система. Якщо один клан при владі, всі інші знаходяться до нього в опозиції. В розподілі посад існує чітка ієрархія. Керівник округу, на Україні це керівник області, — голова клану. Його заступники — рідні брати. І чим менша посада, тим дальній родич її займає.

Іракці дуже люблять показовість і яскравість. Чим вищий соціальний статус, тим більший будинок, масивніші меблі.

— Якось мені довелося побувати в окружній резиденції Саддама Хусейна, — ділився спогадами товариш. — Там все блищить. І якщо не золоте, то позолочене. Меблі теж з позолотою, дубові, шкіряні. Вони дуже красиві, але непрактичні у звичайному житті. Подібні резиденції є по всій країні. Але Саддам побував не всюди. В наш округ за час свого правління він не приїжджав ні разу.

За розмовою швидко сплинув час. Віталій розповідав те, що бачив, свої враження від побаченого. Але в усіх його словах звучала нотка гордості за себе, за свою країну. Попрощавшись, ми з ним домовилися зустрітися наступного разу, як тільки він приїде на батьківщину.

О. ГЛУЩЕНКО

Завершився двомісячник благоустрою та саночистки населених пунктів району. Працівники райсанепідемстанції взяли в ньому активну участь, тримаючи хід двомісячника під постійним контролем, стежачи при цьому за виконанням громадськістю району вимог санітарних норм, передбачених Законом України. А це, насамперед, організоване вивезення сміття, облаштування пунктів приймання та сортування використаної тари й інших відходів, функціонування в кожному населеному пункті узаконених сміттєзвалищ.

Однак під час перевірок виявлено чимало недоліків. Полюбляють у нас громадяни виносити за паркани зрізане гілля, складати там будівельні матеріали. Навіть влаштовувати гноєсховища. Робити це категорично заборонено. Порушення тягне за собою попередження і штрафи. До речі, гноєсховища можна влаштовувати не ближче, як за 30 метрів до криниць і за 20 метрів до житла.

Працівники санепідемстанції неодноразово перевіряли, як жителі району організовують прибирання та благоустрій. Зроблено багато. Та, на жаль, є й недоліки. Так, в Миронівці по вулиці Леніна в кількох місцях — біля кафе «Миронівчанка», дитячого майданчика в центрі міста, навпроти ВАТ «Миронівське РТП» — не дуже свідомі громадяни понакидали гілля. А вздовж траси Київ-Луганськ в Миронівці та Яхнах влаштували гноєсховища. Завалена сміттям лісосмуга біля залізниці на виїзді з Миронівки. А в яхнівській лісосмузі поряд з трасою місцеві мешканці зберігають солому.

По виявлених недоліках санепідемстанцією направлено на ім'я керівників підприємств та сільських голів 53 санприписи. Штрафні санкції застосовано до сільських голів Маслівки В.Г. Шведа, Владиславки — Л.С. Зюменко, Зеленьок — І.М. Балабана та начальника КП «Миронівкаблагоустрій» — П.О. Майсуса. Будемо сподіватися, що всі зауваження врахуються і недоліки будуть виправлені.

М. КРАВЧЕНКО, зав. санітарно-гігієнічним відділом санепідемстанції

«Тече ріка Росавка», — так називається нова книга вчителя з Олександрівки, відмінника освіти України Якова Олексійовича Синявського. Працював над нею автор більше трьох літ. Але, перш ніж сісти за перо, пройшов берегами знайомої з дитинства ріки вздовж та впоперек, зліва і справа, мав розмови з десятками мешканців прибережних сіл, з людьми найповажнішими, які про Росавку та про події, що відбувалися тут, знають з дитинства. А значить вже багато-багато літ.

Але не тільки про Росавку дізнається читач з книги, а й про відомих людей родом з Олександрівки, які живуть нині не лише в своєму селі, а й далеко-далеко за його межами.

Воїнам-інтернаціоналістам теж присвячено декілька сторінок. Історія сільської церкви — це окремий розділ книги. Ще в ній вміщено поезії Я.О. Синявського, легенди його рідного села. Книга багатоілюстрована. Так що чимало земляків автора зустрінуть на сторінках і свої фотознімки.

Щойно нова книга Я.О. Синявського вийшла в Миронівській друкарні. З цієї нагоди в Олександрівському Будинку культури відбулася її презентація. Сюди зійшлося та поназ'їжджалося чимало люду. Були поважні гості і з Карапишів — голова СТОВ «Агросвіт» В.П. Даниленко, сільський голова В.І. Журба, митці сцени.

Винуватця події В.П. Даниленко назвала людиною від Бога за його титанічну працю, прагнення зберегти для нащадків історію рідного краю, яку Яків Олексійович збирає буквально по крихтах.

Голова СТОВ «Агросвіт» В.П. Даниленко постійно матеріально підтримувала і продовжує підтримувати цю краєзнавчу роботу сільського вчителя.

З виходом нової книги вітали його голова ради ветеранів Олександрівки М.І. Нечупій, сільський голова В.М. Бакаленко, вірші автора читали учні місцевої школи.

На цьому святі було багато музики та пісень. Співали їх Зоряна та Микола Трачуки, Ольга та Дмитро Парфенюки, Наталія Даниленко з Карапишів. Співала своєму колишньому вчителеві і солістка ансамблю «Родень» з Обухова Галина Татуревич. Вчителька Карапишівської ЗОШ О.Ф. Бурлака привітала свого колегу поетичними рядками.

Виступив і Я.О. Синявський. Розповів, як працював над книгою, подякував усім, хто допоміг йому у її підготовці та виданні.

Безперечно, книга «Тече ріка Росавка» буде корисним посібником для учнів і вчителів. Її з інтересом прочитають всі, кому небайдужа історія рідного краю.

1986 рік для старшого покоління миронівчан пам'ятний двома подіями. Жахливою — вибух на Чорнобильській АЕС. Приємною — відкриття в Миронівці нового колгоспного ринку поблизу Миронівської ЗОШ №1. Згадаймо, як це відбувалося.

На той час миронівський ринок потребував значного ремонту. Після консультації з будівельниками було вирішено побудувати новий колгоспний ринок. Тим більше, що кошти, які повинні були йти на ремонт ринку, і ті кошти, які планувалося витратити на будівництво, сягали однакових розмірів. В будівництві взяли участь практично всі підприємства та організації району. Витрачено чималу суму, докладено великих зусиль — і колгоспний ринок відкрив свої двері для відвідувачів.

Радували око ошатні дерев'яні павільйончики, м'ясний та молочний павільйони. А як красиво була оздоблена різьбою по дереву криничка біля воріт! Все це вказувало на те, що в ринок вкладено душу майстрів.

Відтоді пройшло дев'ятнадцять років. Що маємо тепер? Сьогодні на території колгоспного ринку можна без застосувань декорацій знімати художні фільми про післявоєнну розруху, або фантастичні — про війну з інопланетянами. І це не перебільшення. Тут все потрощено, побито. Що можна зняти — вкрадено. Всюди порожні та биті пляшки. Бруд, сміття. Адміністративний будинок дивиться порожніми темними вікнами без скла і рам з докором, немов промовляє: «Люди! Що ви творите? Зупиніться!» Та цього німого крику ніхто не чує. І ринок продовжують потихеньку розкрадати, не шануючи праці тих, хто його будував. Хіба ж так можна?

Ми всі вважаємо себе високоморальними і духовно розвиненими людьми. Та зруйнований, сплюндрований ринок цьому суперечить. Бо люди, які дійсно мають мораль, такого не творитимуть.

Дійшло до того, що вже пробують розкручувати паркан. Його або поламають і здадуть як металобрухт, або використають для власних потреб. І варто лише комусь зняти хоча б одну секцію, як пройде зовсім небагато часу, і паркану не буде взагалі. Стоятимуть лише одні стовпчики. Та й ті поступово розкрадуть.

Такі безгосподарність і вандалізм з боку миронівчан можна пояснити тим, що в районі колгоспний ринок не має хазяїна. Він належить Київській облспоживспілці, у якої не доходять до нього руки. Чим і користуються жителі міста. Але це слабке виправдання. Адже кожен вчинок людини говорить про її характер, виховання та мораль.

То, можливо, керівництву району чи міста разом з облспоживспілкою слід запобігти цьому варварству і використати те, що залишилося, для потреб Миронівки? Наприклад, паркан. Хіба не можна навести лад в парку по вулиці Горького і загородити його так, як це зроблено в багатьох містах? Адже парк — це зона відпочинку, а не присадибна ділянка, де лежить гній та стоять огорожі для гусей і курей.

Зрозуміло, колгоспний ринок своє віджив. Він був актуальний для того часу. Нині ж він непотрібний, і в нього немає майбутнього. Найперша причина в тому — велика віддаленість від автовокзалу та залізничної станції. Ми пам'ятаємо, як в 90-х роках минулого століття була спроба відродити цей ринок. І, як відомо, не вдалося. Та це не виправдовує його руйнування і нищення. Тож давайте задумаємося над тим, що творимо, і зупинімося. 

О. ГЛУЩЕНКО