— Нещодавно виповнилось сто днів діяльності нової влади. Подію цю широко коментували засоби масової інформації. Юрію Захаровичу, хотілося б почути вашу думку щодо змін, які відбуваються в суспільстві.

—За словами Віктора Ющенка, найголовніше, що зробив Майдан, посіяв надію, що наше життя можна змінити на краще. Її підтримало суспільство. Однак процеси ідуть не так швидко, як би того хотілося. В цьому вина не скільки нової влади, скільки недосконалості нашого законодавства і стереотипів старого режиму. Вам важко повірити в те, що влада стає прозорою, гласною і чесною. Заради цього люди вийшли на Майдан і зробили свій вибір. Політичну волю народу необхідно втілити в життя. Президент і Уряд намагаються це зробити. Вони вже змінили концепцію соціальної, економічної, гуманітарної та бюджетної політики. Суспільство це відчуло. Особливо пенсіонери, незахищені верстви населення. Але недосконалість законотворення, про що я говорив вище, не дає можливості впливати на цінову політику, вирішувати інші питання соціального захисту.

Думаю, нова влада найближчим часом зможе вирішити ці проблеми.

—Юрію Захаровичу, найбільша проблема, яка хвилює сьогодні людей, в тому числі і нашого району, це адміністративна реформа. Ваше ставлення до неї.

—Нещодавно я мав зустріч з віце-прем'єром Романом Безсмертним, який відповідає в Кабінеті Міністрів України за адміністративну реформу. Ми довго розмовляли, і я зробив для себе єдиний висновок: адміністративну реформу потрібно проводити. Хоча її не сприймає переважна більшість населення, мотивуючи тим, що це ми вже проходили за радянських часів.

Нинішня реформа має на меті змінити не просто адміністративний устрій, а систему фінансування територіальних громад, надання їм права самостійно вирішувати питання соціально-економічного і культурного розвитку. Я — за таку реформу. Подібна реформа була проведена в Польщі і дала позитивні результати. Ми ж маємо лише перейняти досвід сусідів.

При розмові з Романом Безсмертним я відстоював точку зору, що Миронівський район у вигідному геополітичному розташуванні. І саме він має бути в центрі нового територіального утворення, якщо таке буде.

—Юрію Захаровичу, в районі відбулися кадрові зміни. Чи задоволені ви роботою новопризначених керівників?

—Кадрові зміни проходять відповідно до Конституції і чинного законодавства. Хоча і тут є проблеми. Ви знаєте, що до виборів і під час виборів Президента України я був в опозиції. Добре знаю своїх опонентів і кадрових противників, які захищали стару владу. Найперше це стосується правоохоронних органів. Сьогодні вони затаїлися і ждуть моїх подальших кроків. Зробити їх важко, адже старих працівників міліції, прокуратури, суду і т. д. захищає закон.

На відповідальні посади призначено фахівців на професійно-науковій основі. На жаль, нещодавно призначений начальник управління сільського господарства і продовольства райдержадміністрації подав заяву про звільнення від займаної посади. Він не знайшов себе в апараті державного управління. Решта керівників підтримують програми нової влади.

Незважаючи на труднощі, в районі своєчасно проведено комплекс весняно-польових робіт. Вирішуються питання інвестиційної діяльності, створення нових робочих місць. В цілому економіка району працює без спаду.

Основне завдання на майбутнє — нарощувати обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва, впроваджувати нові технології, особливо у тваринницькій галузі, підвищувати рівень освіти, медицини, культури, торговельного, побутового і транспортного обслуговування.

Словом, працювати є над чим. Наші спеціалісти робитимуть все, щоб район і надалі був в числі кращих районів області.
При вході до адмінбудинку СТОВ «Агросвіт» встановлено табличку з розкладом роботи — з 8-ї до 18-ї. І двогодинна перерва на обід. Та це зовсім не означає, що голова товариства Валентина Петрівна Даниленко, її заступники, головні спеціалісти саме в ці години і сидять тут у своїх кабінетах. Їх трудовий день не підпорядкований жодним розкладам і графікам. Засиджуються на роботі, якщо того вимагають справи, часом, і до півночі чи й пізніше. І не обов'язково засиджуються. Частіше затримуються у виробничих підрозділах.

Так було і тої осінньої ночі, коли, здавалося, нічого не віщувало біди. Погожий день. Велика рогата худоба, як звично, залишалася на ніч в оборах. Та ближче до півночі температура раптово низько впала, почався сильний вітер, пішов холодний дощ. Село вже спало. А вона, Валентина Петрівна, не знаходила собі місця, не заснула в теплому ліжку, бо знала , що корови та нетелі не зможуть зігнути ніг, не зможуть лягти в холодну калюжу в оборі. Тому поривалася туди, на племзавод, де надворі потерпало від холоду 400 корів. Але що могла зробити сама? Чи зуміє завести їх у приміщення? Підіймати на допомогу людей, які вже відпочивали, якось не наважувалася. І все ж після коротких роздумів прийняла рішення. Телефонувала своїм заступникам, спеціалістам, переважна більшість з яких до племзаводу не мала прямого відношення. І люди відгукнулися. Всі, як один, приїхали опівночі на племзавод, разом загнали худобу до приміщень. А потім ще поїхали на 3-ю ферму і там допомогли коровам зайти в теплі корівники.

Якби ті корови холодної ночі перебували під відкритим небом, з ними, напевно, нічого виключного і не трапилося б. Ну, померзли б кілька годин, а на завтра відігрілися б у приміщеннях. Але як би вона змогла дивитися тоді в їхні довірливі очі? Та й чи пробачила б сама собі? В жодному разі...

Робочий день у Валентини Петрівни починається з світанку. І майже завжди з племзаводу.

— Зайде до нас, — розповідає оператор Галина Вікторівна Євтушенко, — завжди найперше розпитає про сімейні справи, поцікавиться, чи допомоги якої не треба. І це якось по-домашньому, по-материнськи. Тому все і розкажеш їй як рідній близькій людині. А потім по приміщеннях пройде. Корови саме снідають, і вона обов'язково покуштує те, що тварини їдять. Ми стараємося, щоб тут було чисто. Валентина Петрівна любить порядок. Та не тільки, щоб догодити їй, прибираємо. Самим же приємніше працювати, коли робоче місце охайне. Вона так нас привчила. Вимогливий керівник. І справедливий одночасно. Не любить ледарів. А якщо людина старається, то й заробіток має пристойний. У мене, наприклад, більше тисячі гривень щомісяця.

Завідуюча племзаводу Світлана Анатоліївна Панасюк та її чоловік, головний ветлікар Руслан Іванович, в «Агросвіті» всього рік. Випускники Білоцер ківського аграрного університету. Приїхали з Вінниччини на запрошення Валентини Петрівни.

Вона одразу запропонувала нам гарний будинок з водою, газом, навіть з меблями, — розповідає Світлана. — Дала службовий автомобіль. Забезпечила цікавою роботою і пристойною зарплатою. Часом може і покритикувати. Але завжди по заслузі. І ніхто ніколи не ображається. Бо хіба ж можна ображатися на матір, яка бажає, щоб ти був кращим, розумнішим? Ця жінка уміє створити хороші умови для роботи і потім вимагає, щоб та робота робилася як належить.

До речі, про умови праці. Валентині Петрівні завжди так хотілося, щоб люди йшли на роботу не лише заради заробітку. А найперше, щоб їм тут працювалося цікаво, щоб зручно було і затишно. І вона такі умови створила. Тепер ніщо на племзаводі вже не нагадує тваринницьку ферму не такого вже й далекого минулого. Вся інформація про поголів'я племзаводу іде на комп'ютер. І постійно зберігається в його пам'яті. Народжується телятко і тут уже знають, який у нього потенціал. Перед доїнням вим'я кожної корови витирається індивідуальною одноразовою серветкою. Одержане молоко ніде не стикається з повітрям. Всі процеси автоматизовані. А працівники щодня можуть прийняти тут теплий душ, тричі на день смачно попоїсти в затишній їдальні за символічну плату. Додому і на роботу їх возить спеціальний автобус. Подвір'я заасфальтоване, багато квітів. І далі ведеться будівництво нових та реконструкція старих приміщень, що анітрохи не псує загальної картини доглянутої території.

Далі буде...

В червні 1942 року Сталін видав наказ про евакуацію мирного населення на 30 км від лінії фронту. На той час я служив у роті забезпечення і знаходився у м. Ворошилов. Мені випало супроводжувати евакуйованих. І тут стався такий випадок.

Наша група йшла по польовій дорозі. Після швидкого руху зупинилися перепочити. Пара волів, яких я не встиг прив'язати, рятуючись від мух, попрямувала до чагарнику, який ріс метрів за 300 від дороги. Я кинувся їх наздоганяти. Та зупинити не зміг і вони зайшли в кущі. Саме в цей час до чагарнику з іншого боку під'їхав автомобіль, з якого вийшов радянський генерал. Зробив два кроки і зупинився. З кущів на нього навів автомат німецький солдат. Я це побачив, але продовжував іти, не зупиняючись, ще й голову нагнув, надіючись, що німець мене не помітить. Та він краєм ока вловив рух і повернувся до мене. Використавши цю мить, генерал вскочив у машину і втік. Німець чомусь йому навздогін не стріляв. Та й у мене також . А лише слідкував. Можливо, боявся підняти шум, а, можливо, я його не цікавив. Він мовчки, водячи за мною автоматом, почекав, поки я забрав волів і вийшов з чагарнику.

Повертаючись до своїх, не виходила думка з голови: чому мене не вбили? І я вирішив, що Бог врятував мене, а я — генерала.

І. ПІСКОВИЙ, інвалід війни. с. Карапиші

Ми завжди говоримо і згадуємо тих, хто воював на фронтах Великої Вітчизняної. Але чомусь забуваємо про остарбайтерів — людей, яких в роки війни примусово вивезли на роботу в Німеччину. Була серед них і жителька Кип'ячки Лідія Венедиктівна Дуброва. Коли вона веде розповідь про війну і остарбайтерське життя, на очах у неї з'являються сльози.

Народилася Лідія Венедиктівна в Драчах 1927 року. Пережила голодомор 1933-го. Від голоду в неї померли мати і сестри. Залишилася вона лише з татом. Батько вночі ходив красти з польових кіп необмолочені колосочки. Вдома з них вибивали зерно і так спасалися від голоду.

22 червня 1941-го почалася війна. Німці швидко захоплювали наші землі. 5 серпня вони вдерлися у Драчі. Настали чорні дні фашистської неволі. Через рік почали забирати молодих людей до Німеччини на роботи. Селом їздила підвода і чотири німецькі солдати збирали дівчат і юнаків. Батько заховав Ліду у здоровий дерев'яний ящик, в якому вона просиділа півдня. Коли німці зайшли до хати і запитали батька, де донька, він промовчав. Розлючені фашисти стали бити його батогом, погрожували, що спалять хату. Коли все стихло, дівчина вилізла з ящика. Побачивши це, німці підбігли і стали ще жорстокіше бити чоловіка, а її схопили і відвезли до Кагарлика, а звідти — на Київ. Там молодих людей посадили на потяг і відправили в німецьке місто Гагін, де їх продавали, як худобу, німцям. Лідія Дуброва потрапила до містечка Шаксмьоле на фабрику «Зайн». Годували робітників погано. Вранці і ввечері кава, а на обід — баланда. В суботу давали півхлібини (наполовину з тирси) і 20 грамів масла. Неділя була святом — видавали по три варені картоплини і салат з червоної капусти.

В 1943 році господар виділив дівчатам кімнату на 2-му поверсі і дозволив їм щодня ходити в лазню. Коли радянські війська вже були на підступах до міста, робітників зігнали в одне місце і звеліли записати в якійсь книзі, що їм добре жилося в Німеччині. Поганого ніхто не писав. Боялися, щоб не вбили.

Невдовзі містечко захопили союзники. Вони їхали вулицею і викидали ящики з печивом. На фабриці того дня хліб з тирсою вже не видавали. На кухні кипіло м'ясо та варилася картопля в мундирі. З Німеччини Лідія Венедиктівна разом з односельчанкою Онисею Степанівною Кухаренко повернулася в рідне село.

Шістдесят років віддаляють цю стареньку жінку від тих пам'ятних подій. Та забути їх важко.

Р. ЗВАРИЧ, с. Кип'ячка

У кожної людини своє життя, своя доля. І прожити їх треба так, щоб не жалкувати за минулими роками, щоб тебе поважали, шанували, любили, не дивлячись на всі труднощі і негаразди.

Доля жінки, про яку ми хочемо розповісти, складна. На її життя випало чимало горя, але вона витримала, не зламалася.

...Жили в нашому селі Максим і Таїса Цапро. За час подружнього життя на світ з'явилося два сини — Боря і Коля. Та одного разу в сім'ю прийшло горе. Таїса тяжко захворіла. У неї стався психічний розлад. Розуміючи, що через хворобу стала великим тягарем для родини, вона попросила чоловіка:

— Купи мені хату, Максиме. Житиму одна. Вам без мене буде легше.

Не хотів чоловік цього робити. Але все ж таки погодився на її умовляння. Виконав прохання. І стали жити Максим з синами, а Таїса окремо. Та зустрічалися часто. Ходили один до одного в гості. Бачачи, що чоловіку одному важко, вона почала його просити, щоб одружився знову:

— Тобі потрібен жіночий догляд. Та й хлопцям теж. Адже без жінки в сім'ї складно.

І ось 50 років тому привів Максим собі дружину з Фролівки. Взяв молодшу за себе на 16 років, та ще й з дитиною, теж хлопцем. Звали жінку Ганна Петрівна Пушняк. Загули в селі люди: що ж воно буде, як вони житимуть? Вона ж молода, красива. А він ще й старший на багато років за неї.

Ганна виявилася розумницею. Вона стала Борису і Миколі другою матір'ю. Полюбила їх як своїх дітей. А вони її — мов рідну матір. Дала в усьому лад в сім'ї.

За життєвими турботами подружжя не помітило, як старші хлопці виросли. Відслужили в армії. Прийшов час — одружилися. Батьки відгуляли їм гарні весілля, купили квартири в Києві.

Не забували Максим з Ганною і про Таїсу, допомагали як могли. Ганна її не цуралася. І на городі пополе, і хату помаже, і всередині побілить. Завжди складе торбу з продуктами і відправить найменшого Олексія до тітки Таїси.

Незабаром виріс і він. Оженився. Батьки побудували молодій сім'ї в Росаві гарний будинок.

Слід зазначити, що Максим і Ганна ніколи не ділили дітей на твоїх і моїх. Завжди казали — наші хлопці.

І знову горе завітало до родини Цапрів. Захворів і помер Максим. А за ним пішла на той світ і Таїса. Борис і Микола після смерті рідних батьків від Ганни не відмовилися. Їздили до неї з сім'ями, як до матері, а не до мачухи. А вона завжди чекала на їхній приїзд. Та, як кажуть, біда одна не приходить. У Борі помирає дружина, а згодом — Коля. Їх хоронила Ганна. Ледве всі очі не виплакала за ними. Через дев'ять років не стало і Миколиної дружини. І знову Ганна плакала день і ніч.

Словами не можна передати, що творилося в її душі, в її серці. Адже найбільша мука для батьків — це пережити своїх дітей.

Борис з Олексієм продовжують відвідувати матір, допомагають їй. А вона радіє шістьом онукам та семи правнукам.

Ганна Петрівна — хороша жінка. Від неї ніколи не чули жодного лихого слова. Ніколи нікого не образить. Завжди поділиться останнім.

Тож хай Бог дарує їй здоров'я і довгих років життя. Живи, Ганно, і щоб у тебе не було більше ніякого горя.

Л. КОВАЛЕНКО, М. ВОЛОДЬКО, Г. БУЦЕНКО, с. Зеленьки.