31 травня 2005 року в усіх школах Миронівського району пройшли "останні дзвоники".

Перед сотнями юних миронівчан відкрито двері в життя. Залишилось пройти тільки невеличкий іспит - випускні екзамени.

А для більшості попереду канікули, це колись всі кожен рік здавали іспити перед переходом до наступного класу.

Ці заходи пройшли урочисто, трішки сумно і надзвичайно швидко - сонце смалить в останні дні немилосердно. Здоров'я школярів таке, що кожна лишня хвилина на сонці може бути дуже шкідливою для них, а там і обмороки і інші невеселі речі.

Пройшли дзвоники - і що ж попереду чекає молодь.

А чекає одне - іди куди очі дивляться - для тих хто навчався, так би мовити і чиї батьки живуть чесно і на стандартні для більшості українців 200-300 гривень зарплати. Вони, в основному, підуть працювати до різних підприємств і господарств - стануть чесними працівниками, про яких із болем у кармані мріють вигравші американці - стануть, як це не болісно звучить, рабсилою. Та не це головне, головне щоб вони цінували себе і свою честь, а там буде все як у людей.

Іншу частину чекає вступ до різних начальних закладів, адже вони цього так довго чекали і напружено вчились, вчились і вчились. Інститут, університет і інших навчальний заклад буде очікуваною миттю щастя, адже для цього так багато було віддано.

І залишиться, мабуть, наймасовіша група. Це діти, які навчались так для виду - чому потрібно "напрягатись", адже у них є батьки, які їм зобов'язані. І зобов'язані в першу чергу тим, що жили - все для своїх дітей. Нічого лишнього собі, всі гроші до останньої копійки - в чулок - на поступання. Недоїдали, недосипали, бігали по заробіткам, підривали здоров'я.

І що чекає більшість цих дітей? Та нічого дивного не відбудеться - заплатять батьки по 2-5 тисяч американських доларів в інститути і ... очікуваний вступ до ВУЗу. А там - як повезе батькам, можливо, що цих дітей, якщо батьки будуть "виробляти і надалі спонсорські папірці чудові-різнокольорові" на протязі першого року не виключать за пиятику, бійки, розгульне життя по нічним клубам з травкою, помпою і оковитою.

А в результаті всіх чекає щасливе майбутнє - вперед до цивілізованої Європи...

Неподалік — комбікормовий завод. Все тут за останнім словом техніки. А для людей так само душ, кімната відпочинку. Завідуюча Лариса Василівна Гуленко називає голову товариства душевною людиною, яка всім серцем уболіває за виробництво.

—Та головне для неї — люди, — каже Лариса Василівна. — не всім працівникам притаманні високі моральні якості — є ледарі, прогульники, любителі зазирнути в чарку. Від них керівники прагнуть звільнитися. А от Валентина Петрівна ніколи не дозволить такій людині пропасти, не залишить із своїми бідами. Завжди допоможе.

Їдальня — це один з важливих підрозділів «Агросвіту». Без перебільшення буде сказане — це велике сучасне підприємство по виробництву смачних висококалорійних страв. Щодня тут готується 340-400 сніданків, обідів та вечерь. А в жнива і 600. Для цього так само щодня забивається щонайменше чотири свині. Постійно в їдальні працює шість кухарів, якими вже четвертий рік керує Анна Іванівна Гамарник. Дружина колишнього військового, встигла побувати по світах, а повернулася в рідні Карапиші і знайшла тут улюблену справу.

— Мені так подобається наше село, — говорить Анна Іванівна, — чисті і затишні вулиці, люди доброзичливі. Якось у гості приїхала з столиці сестра. Походила Карапишами та й каже: «Це ж у вас тут маленька Швейцарія». Такий порядок завдяки Валентині Петрівні.

Анна Іванівна — чудовий спеціаліст. І, що не менш важливо, дуже ощадлива: не дасть пропасти жодній морквині, жодному яблучку. Лиш уявіть: під її керівництвом на зиму тут було законсервовано кілька сот трилітрових банок томатів. А скільки різних інших овочів та фруктів! І все за її власними оригінальними рецептами. Тому дуже смачне. Знаючи про це, Валентина Петрівна взялася за створення тут міні-консервного заводу. І ця робота вже розпочалася.

А які смачні пиріжки, рогалики, ватрушки пече кондитер Наталія Миколаївна Нечупій! Вони довго не черствіють і розкуповуються одразу через місцеву гуртовню.

Це магазин у центрі села, де можна купити все, що виробляється в товаристві, — цукор, борошно, крупи, хліб, м'ясо, яйця, мед, ковбасу, напівфабрикати (вареники, пельмені, голубці, налисники — все натуральне). До того ж дешевше, ніж на ринку. Тому отоварюються тут не лише карапишани, а й всі, хто приїздить у село. Навіть і з Києва. Та й самі продавці виїздять на численні ярмарки до райцентру, в сусідні райони, у столицю.

Господарюють у гуртовні Раїса Йосипівна Губа та Марія Андріївна Динник. Вони пишаються головою товариства і дуже вдячні їй, що зуміла старенький сільський магазин перетворити на сучасний торговельний заклад з усім необхідним обладнанням. Створення гуртовні — то теж задумка Валентини Петрівни.

— Мені так хотілося, — говорить голова товариства, — щоб те, що виробляють, вирощують на полях і фермах, люди могли тут купити щодня. І лише свіже. Щоб не робили запасів через відсутність тих чи інших товарів.

В тій гуртовні були й свіжі огірки. Ціна нижча, ніж на ринку. А якість: вранці з грядки, а точніше — з теплиці. Тут, на півгектарній площі, під плівкою господарює випускниця Уманського державного аграрного університету Тетяна Анатоліївна Притула.

— У березні посадили розсаду, — розповідає вона, — а на початку квітня вже мали перші огірочки. Скоро томати достигнуть. Роботи вистачає. І я живу нею. Дуже щаслива, що доля подарувала знайомство з Валентиною Петрівною. Родом я з Вінниччини. Мабуть, там і працювала б. Та ось Валентина Петрівна запросила нас з чоловіком ( він завідуючий садом) у Карапиші, запропонувала цікаву роботу, забезпечила житлом. Ви б бачили, яка в мене кухня? За кращими європейськими зразками! Це теж турбота Валентини Петрівни. Вона так і сказала: «Хочу, щоб у цієї молодої господарочки була гарна кухня». І подарувала її нам. Взагалі наш керівник дуже турбується про молоді сім'ї. В першу чергу забезпечує житлом. І потім багато допомагає.

Далі буде...

Початок статті - Валентина Даниленко: 'Хочу, щоб всім жилося добре' - 1

«В «Миронівському краї» за 9 квітня цього року прочитала матеріал «Посієш враз — і будеш князь», де розповідалося, як проходила посівна кампанія у СТОВ «Україна», яке очолює Микола Миколайович Гніденко. Живу я в Козині. Тож знаю, скільки у цієї людини турбот, щоб і в господарстві все було добре, і людям допомогти.
Якось на ринку зустріла знайому з сусідніх Тулинець. Вона поцікавилася моїм життям і здивувалася, що всі працівники господарства забезпечені всім необхідним. На майновий пай виписують крупи, олію, м'ясо, мед. Не обходять увагою і вчителів з медиками. Щороку їм видають по центнеру зерна.
Розповіла я, що в господарстві є корови, молодняк, свині, пасіка, коні. Кому потрібно, відпускають поросят в рахунок зарплати, на майновий пай і за гроші. Причому, їхня ціна нижча, ніж на ринку. А це велика допомога селянам.
Два роки тому майже одночасно мені і чоловікові в Києві зробили операції. Так Микола Миколайович допоміг нам коштами. А загалом він допомагає всім, хто до нього звертається, і в радості, і в біді. Про таких людей кажуть: людина слова і діла.
Вислухавши мене, знайома сказала: «У нас, порівняно з вами, цього всього немає і на 10 відсотків, хоча живемо в одному районі. Шануйте свого директора, бо, як кажуть, що маємо — не цінуємо, а втратимо — жалкуємо».
Тож, велике спасибі М.М.Гніденку та всім спеціалістам господарства за все, що вони для нас роблять.

Галина Сергіївна МЕЛЕЖИК с. Козин».

Отримавши цього листа, ми вирішили на власні очі пересвідчитися, чи все, про що в ньому говориться, правда. І завітали в гості до директора СТОВ «Україна» Миколи Миколайовича Гніденка. Наш приїзд був для нього несподіванкою. Але, не дивлячись на зайнятість, він поспілкувався з нами і, на прохання, зробив невеличку екскурсію господарством.

 

— Мені немає чого приховувати, — сказав Микола Миколайович, — дивіться самі що і як.

На сьогодні в СТОВ «Україна» вирощуються, практично, всі сільськогосподарські культури: цукрові буряки, соя, пшениця, ячмінь, кукурудза, соняшник та інші. Двома бригадами, які знаходяться в Козині і Салові, обробляється 2200 гектарів . А на полях працюють лише 12 механізаторів. Тож роботи у нас вистачає.

Ще минулого року орендованих земель було більше. Та при укладенні нових договорів про оренду певна частина козинчан віддала свої земельні частки місцевому фермеру. Зменшення земель обумовлюється ще й нехваткою працюючих. 80 відсотків орендодавців — пенсіонери, які вже не в змозі працювати фізично. Нині колектив СТОВ «Україна» нараховує 180 працівників. Цього замало. Адже обсяг робіт великий, особливо влітку. Тому доводиться наймати робітників зі сторони.

Нині М.М. Гніденко планує свій день т ак, щоб встигнути об'їхати поля, перевірити стан посівів. Адже своєчасне підживлення культур, прополка буряків дають відчутний результат.

За минулий рік від реалізації пшениці господарство отримало доходу на 131 тис. грн. більше, ніж у 2003-у, від продажу сої — на 188 тис. грн., від продажу цукристих — на 110 тис. грн. Це лише декілька цифр, які свідчать про розвиток СТОВ «Україна».

Разом з Миколою Миколайовичем на полі побували і ми. Побачили, як передовики господарства, механізатори Ігор Володимирович Ткаченко та Микола Борисович Тіхоміров займаються мотиженням міжрядь цукрового буряка. До речі, саме ці механізатори в ході посівної засіяли близько 60% всіх площ.

Далі наш шлях проліг на ферми. А їх в господарстві три. На двох утримується велика рогата худоба, а на одній — свині.

Нині у СТОВ «Україна» 703 голови ВРХ. За рік перед цим поголів'я було більшим. Та через туберкульоз його змушені були зменшити. Про це нам розповіли головний зоотехнік Оксана Йосипівна Марусич та завідуюча молочнотоварною фермою Варвара Іванівна Сологуб. Вони також повідали, що М.М. Гніденко вишукує різні можливості для зменшення витрат на фермі. Наприклад, за технологією молоко після доїння повинно потрапляти до холодильної установки. Ще три роки тому його возили в Салів, де стояв холодильник. На це витрачалися великі кошти. Для економії і для покращення технологічного процесу керівництво господарства придбало новий холодильник, який і встановили прямо на фермі. Тепер молоко після доїння потрапляє відразу ж сюди. А доять корів двічі: вранці і ввечері. Потурбувався керівник господарства і про телят. Раніше телята разом з коровами знаходилися в приміщенні ферми. А хто на ній бував, той знає, яка тут задуха від аміаку. Тому вони постійно хворіли. Зараз же телят після народження переводять на холодне утримання. На вулиці є спеціальні обори з клітками. Саме туди телят і поміщають. На свіжому повітрі при гарному годуванні вони ростуть здоровими і міцними. Їхня смертність зведена до нуля.

— Нині свинарство рентабельне, — розповідав нам Микола Миколайович, везучи на свиноферму. — Тому ми займаємося вирощуванням і продажем молодняку. До нас по поросят приїжджають з усього району. Виписують їх і працівники господарства, звичайно, за нижчою ціною. Для відновлення стада щороку закуповуємо свиноматок, але є й свої ремонтні. А хрячків шукаємо по всій Україні. Адже у нас свині не звичайні, а племінні — великої білої породи. В середньому на одну свиноматку припадає 8 поросят. Це оптимальна кількість для їхньої відгодівлі. Зараз поголів'я свиней складає 1103. А загалом за рік ця цифра коливається від тисячі до півтори тисячі голів.

На свинофермі нас привітно зустріла завідуюча Раїса Василівна Леськова. В цій галузі вона працює давно. І думка про неї як про хорошу, розумну і працьовиту жінку. Раїса Василівна показала, як утримуються свиноматки і молодняк. Розповіла, що директор господарства постійно перевіряє роботу ферми. Вникає у найменшу дрібницю.

— А інакше і бути не може, — закінчила нашу розмову з нею Р.В. Ліскова. — Адже керівник повинен знати, що робиться і який стан справ в кожному підрозділі господарства. Лише так можна досягти вагомих результатів.

Не могли ми обійти увагою і соціальну сферу. Тому запитали в Миколи Миколайовича, що робить СТОВ «Україна» для своїх працівників і села?

— Наше господарство прибуткове, — почав відповідати на запитання М.М. Гніденко. — За минулий рік ми отримали 582 тисячі гривень валового прибутку і 269 тис. грн. чистого. Ці гроші використовуються для потреб господарства, і не тільки. По-перше, коли я став директором СТОВ «Україна», госпо дарство мало заборгованість по виплаті заробітної плати 316 тисяч гривень і 1 млн. 317 тис. грн. кредиторської заборгованості. На даний час ми боргуємо лише 17,3 тис. гривень по зарплаті. Але цьому є об'єктивні і суб'єктивні причини.

По-друге, наша рентабельність дала змогу підвищити заробітну плату з 83,09 грн., якою вона була в 2000 році, в чотири рази. Її середній розмір 338 гривень. Наголошую, що це середня зарплата. Приміром, доярка отримує близько 500 гривень, а механізатори, які працювали на посівній, мали в місяць до 1,5 тис. грн. Багато це чи мало, вирішуйте самі.

По-третє, за рахунок господарства працівники тричі на день харчуються. У нас великий асортимент своїх овочів і фруктів. Зараз на стіл подаються молоденька редиска і зелена цибуля. В тепличному господарстві вже ось-ось можна збирати зелені огірочки. А незабаром підуть і помідори. Звісно, все це висаджуємо ми і на полі. Але до збирання їхнього врожаю повинен пройти певний час. Зараз же людям хочеться свіженького. Головне, що все своє. Маємо ми крупорушку, олійницю. Наше господарство єдине, чию олію закуповують для харчування школярів Миронівки. Є й переробний цех, де робиться різна консервація.

Не забуваємо й про село. Постійно допомагаємо матеріально місцевій школі. Дільничну лікарню забезпечуємо продуктами та бензином. Виділяються гроші і на ремонт клубу. Востаннє витратили близько 3 тис. грн. на будівництво вхідного ганку до нього. Для козинського ансамблю придбали апаратуру на 5 тис. грн. Допомагаємо поводити і роботи по благоустрою села. Хочеться, щоб Козин був чистим і охайним. Взагалі допомагаємо, по мірі сил, всім, хто звертається за допомогою. Адже люди просять не з доброго дива, а коли примушує нужда.

Напевне, ви помітили біля нашої контори Дошку Пошани. Вони збереглися не всюди. Але я вважаю, що це потрібна справа. Адже на неї заносяться дійсно ті люди, які сумлінно працюють, з яких варто брати приклад. Кожного року на 9 травня перед мітингом з нагоди Дня Перемоги ми поновлюємо Дошку Пошани і передовикам господарства вручаємо грошові премії. Можливо, вони і невеликі, але головне — увага до людей.

Зрозуміло, що за той невеличкий проміжок часу, що ми побували в СТОВ «Україна» неможливо про все дізнатися і всюди побувати. Але те, що побачили, вказувало — Микола Миколайович Гніденко на своєму місці. Саме таким і повинен бути директор господарства — дбайливим господарем і турботливим керівником.

О. ГЛУЩЕНКО

На Київщині в Миронівських багатих краях ховаються садиби невеличкого селища Кулешевого. Таке ім' я в цього хутора. Дісталось воно йому від пана Куліша, що в старину володів цими землями. Хутірець маленький, із якихось півсотні садиб. Але примітний. І видно його здалеку, і чути. Стоїть хутір на найвищому місці тутешньої округи. Недарма ж за декілька років до Вітчизняної війни на могилі козацько-гайдамацької пори було збудовано височенну триногу. Десь метрів 15 висотою. Її поставила команда військових топографів за тріангуляційний знак. В хуторі її називали маяком.

Чим же славен хутір? Хуторянами. І тими першими поселенцями, завзятими хліборобами, і тими, другими, котрих виростили й викохали собі на заміну.

Доля цієї невеличкої громади степовиків складалася інакше від долі селян корінних сіл. Але також нерівно і тяжко. Як відомо, на п'ятому році Жовтневої революції селяни отримали землю в особисте користування по гектару на їдака. Частині македонців випали наділи за 5- 6 кілометрів від села. Коли ж ти туди доберешся? А сільський люд добре знає, що земля віддячує тому, хто в полі сонце зустрічає й проводжає. Ось і народилася мрія оселитися в степу коло свого особистого поля. За два-три роки нові землевласники обжились, влаштувались. В ріст пішла худоба, у двох прибувало птиці, піднімалися садки, народжувалась і росла дітвора. І тут прийшла тяжка пора — колективізація. Слідом на пухлих босих ногах прошаркав голодомор 33-го року. Та біда одна не приходить — почалася війна. Це страшне лихо нечисленне населення витримати не змогло. Кулешеве почало поступово занепадати.

За роки війни хутір виставив проти ворога 51 воїна-фронтовика, 4-х партизан і на додаток ще 3-х з числа поранених і окруженців. Тож всього 58 чоловік. Загинуло людей — 28. Усіх не перелічиш. Але як не назвати тих, життя яких війна обірвала у 17 або неповних 18 років: Ваню Гамана, Ваню Куреду, Васю Даниленка та 10-річного Мишка Гамана, що загинув у катівні гестапо разом із моєю сестрою Неонілою, дружиною Ногайцева.

Федір Степанович Ногайцев — кадровий військовий, старший лейтенант. У свій час служив командиром ескадрону дивізії «Червоного козацтва». За участь у фінській кампанії нагороджений орденом Червоного Прапора. З першого дня Вітчизняної війни — на фронті. В липні 41-го року йому з шістьма бійцями було доручено доставити в Потік наказ для командира полку, який захищав це село. Але вони не доїхали. Під Кулешевим біля маяка червоноармійці потрапили під кинджальний вогонь німців. Після бою в живих залишився лише Ногайцев. Та й то поранений в груди і в ногу. Його ледь живого знайшли в степу Юхим Карпенко разом із сином Андрієм і привезли на хутір. Так само випадково і ми вдвох з Іваном Гаманом зустрілись біля хати діда Юхима. Він попрохав нас сховати пораненого від німців. Цілий тиждень щоночі ми переносили офіцера з одного городу на інший. Про це не лише вороги, а й хуторяни не знали. Та одного разу хазяйка городу крайньої садиби довідалася про пораненого і відвезла його в потіцький табір військовополонених. Моїм сестрам пощастило «вихватити» його за медовий хабар, і через те, що назвались його племінницями. До весни 43-го Ногайцев мешкав у нашій сім'ї. А останній час окремо разом з Неонілою. Потім зник. Сестра пустила чутку — записався в Німеччину, але це не допомогло. Її заарештувало гестапо. Вже після війни ми дізналися, що Ногайцев був начальником штабу партизанського загону в Букринському Придніпров'ї. Він загинув в Чехословаччині в бою з німцями-карателями.

Мало хто знає, що в той час у Кулешевому був шпиталь для поранених воїнів, який розташовувався в порожній хаті Степана Бортного. Організувала його студентка Житомирського інституту Ірина Йосипівна Недоступ. Разом із жінками-солдатками вона днями чатувала біля колючого дроту потіцького табору, щоб випрохати в німців одного чи двох змучених людей, які начебто були їхніми родичами.

Одного разу їм пощастило — жінкам вдалося вихопити аж 12 «родичів». Привели на хутір, прибрали в хаті, нанесли соломи, обробили рани. Пригадую декілька прізвищ: Гриша Курбатов, Михайло Антонов, Роман Ткаченко. Через тиждень-другий, коли поранені зміцніли, їх розібрали по дворах, щоб, не дай Бог, німці не забрали назад. Двоє найтяжчих квартирували у нас. Це Михайло Антонов, який пізньою осінню «пішов на схід», а опинився у партизанах і загинув у 43-му році у Македонах, і Роман Ткаченко, інженер з Києва, який в жовтні «пішов додому». Після Перемоги працював науковцем в одному з інститутів Києва. В той же час у нашій родині знаходився і тяжко поранений Ногайцев. За версією — хворий родич дядя Собко.

Серед воїнів з числа хуторян, які захищали нашу батьківщину, було троє матросів. Це Степан Недоступ, старший матрос Дніпровсько-Дунайської військової флотилії, старшина Тихоокеанського флоту Василь Марченко, старшина І-ї статті Володимир Голуб. двоє цих хуторських хлопчаків на флоті пройшли добру формовку. їх загартованості вистачило на те, щоб після війни сісти за парту і вирости до командних вершин. Василь Іванович багато років успішно керував хазяйством колгоспів, а потім і на районних посадах пригодився. А доктор історичних наук професор Володимир Голуб і до цього часу читає цікаві лекції студентській молоді. В радянські часи він працював у Київсьукому університеті, а також у Софіївському та Ягелонському університетах. Така цікава деталь: наймолодший з братів Марченків Іван також подався у моряки. Спершу був військовим матросом на Північному Флоті, а потім перейшов на цивільний. Зараз десь там в далекому Мурманську, можливо, і капітаном уже став.

В числі кулешівців, якщо враховувати і онуків тих перших, є і науковці, працівники міністерського рангу. Наприклад, брати Андрій і Петро Лященки, науковець-хімік Галина Семенова, Віра Лященко, які ніколи не забували хутір і до цього часу підтримують міцні зв'язки зі своєю малою Батьківщиною. Частенько провідує батьківщину і політолог Михайло Шарпило. Але найбільше з числа кулешівців вийшло вчителів. Мабуть тому, що на хуторі ніколи не було своєї школи. Така доля в степовиків. Список фахівців можна було б продовжувати і продовжувати.

Сьогодні Кулешевому 80 років. Чим не ювілей? Але кому справляти свято? Декільком стареньким його мешканцям? Мені здалеку, аж із Росії, хочеться зігріти теплим добрим словом цю невеличку сторожу колишнього повнокровного селища. Привітати із святом, побажати здоров'я, щастя і радості. І не тільки їм, а й їх дітям та онукам, які хоч і далеко від рідного гнізда, але все ж таки кулешівці. В цьому році відзначалася і велика народна річниця — 60 років Перемоги у Великій Вітчизняній. Тепер читачеві зрозуміло, чому я взявся за перо і пишу ці спогади про рідний хутір.

Може Кулешеве відродиться і знайдуться молоді люди, які не дозволять загинути цьому знаному селищу? Селищу, яке по непорозумінню зарахували в неперспективне, куди перевели вівцеферму, а ті вівці повищипували з корінням трави на пагорбах Кулешівського яру і «з'їли», пробачте. сам хутір. Дай-то, Боже.

Микола ГОЛУБ, уродженець і ровесник хутора Кулешевогою. м. Шахти, Ростовської області.

Ще рік тому ставок, що поблизу газконтори в Миронівці, був місцем, де, крім законослухняних рибалок, «полювали» на рибу браконьєри. Група ентузіастів — жителі ближніх вулиць Пушкіна, Франка, Заслонова — навели тут порядок. Без залучення спонсорів, а на власні кошти зарибнили ставок, періодично закуповують корм для риби, організували чергування, аби знову не занадилися сюди браконьєри.

А минулої суботи, коли завершився період нересту, на ставку було організоване справжнє свято. З вудками сюди прийшло більш як півтори сотні рибалок-любителів. Багатьом з них пощастило.

Ловити рибу на ставку дозволяється лише членам спілки, яких налічується уже більше 200 чоловік. Приймаються всі бажаючі, які зобов'язуються виконувати статут, берегти довкілля.

В. СВЯТЕНКО