Міжсезоння, або про що писав «Тамбовський край»

Коли останній лист витрушується із позолоченого рукава постарілої осені, а останній перелітний птах вип’є душу своїм тужливим криком, толі, здається, і настає міжсезоння. Вже ніби й не осінь, але ще й не зима.

Посмутніле небо все нижче й нижче прихиляється до землі, готове впасти тобі просто на руки. Погойдати б його, як малу дитину, щоб і йому, і тобі стало трохи відрадніше. Тільки густий і клейкий, мов живиця, сум не полишає. Тоді можна просто заплющити очі і повернутись десь аж туди, де буяла зелень і безкінечний день вибризкував сонцем, а коротка ніч умлівала від власних чар.

То був травень р його величними святами на гамірних вулицях. Без духового оркестру їх і уявити неможливо, тим паче без славнозвісного маршу «Прощання слов’янки». Та під його звуки чомусь завжди хочеться і радіти, і плакати водночас. Але все-таки чого?

Так, десь, колись, у чиємусь житті був продимлений цигарками вокзал, повен прощальних обіймів і поцілунків. За тривожним криком потяга ще відчувалось оте жадано-відчайне: «Я вернусь!» А військовий оркестр все вигравав марш, мелодія якого стане і болем, і гіркою утіхою. Підхоплена вітром, вона підніметься аж до хмар. А ті заплакані, утираючись, тільки зітхатимуть: «Навіщо люди придумати війну?»

Який же. тоді стояв рік? 1914-й? 1941-й? Але ж потому прийде ще й 45-й. Мчатимуть додому заквітчані ешелони з переможцями. І там, на кожній станції, для них лунатиме ота велична і горда «Слов’янка». Утомлений солдат, поспішаючи, піймає букет із припаленого війною саду і посміхнеться…

Тобі?

Чи думав коли-небудь Василь Іванович Агапкін, автор безсмертного маршу «Прощання слов’янки» про славу? Хтозна? І що нам до того? Хіба тільки те, що тоді, у 1912 році, стояла така ж сама осінь.

Непевний і сірий період міжсезоння хапав за комір і до хрускоту стискав пальці. Дивно, але штабний сурмач Тамбовського кавалерійського полку Василь Агапкін якось абсолютно не зважав на той марудний стан слов’янської душі, що зветься осінньою хандрою. Йому дуже хотілося творити. І талановиті викладачі, у яких здобував музичну освіту, особливо спонукали до цього. Та не тільки вони.

Того-таки 1912 року на Балканах почалася нова визвольна війна, яка викликала справжній спалах непідробного патріотизму у Російській імперії. Та й самі тамбовці ще 30 років тому.

Пліч-о-пліч із болгарами здобували Плевен і замерзали на Шипці. Чи не тому місцеву газету «Тамбовський край» читачі просто виривали один в одного із рук. До того ж, видання дуже жваво відображало весь хід воєнної кампанії. Звісно, що композитор не міг бути байдужим до цих подій. Тільки свій твір він присвятив не бійцям, що відстоювали свободу, а жінкам-патріоткам, які їх проводжали.

Розумів чи відчував, що між тією, що дає життя, і тією, що забирає, на щастя, є велика сила любові. Так, вона і не ремствує, і все прощає. Але ж і дає незламну волю до перемоги.

Марш, по суті, став невід’ємною частиною нашої історії. І його авторові теж судилося довге й непросте життя. Чи не найяскравішим епізодом його біографи стає військовий парад 7 листопада 1941 року. Там, на Червоній площі, у диригента Агапкіна примерзнуть ноги до дерев’яного помосту.

Та він витримає. Адже площею, вкриті білою віхолою, крокуватимуть колони військових та загони ополченців просто у бій. У засніжених полях під Москвою молоденькі лейтенанти-командири навічно залишаться лежати поруч із своїми бійцями, а ворока у столицю не пустять. А над скам’янілою землею, десь у високості все ще буде линути «Прощання» як гімн одному із найбільших подвигів.

Рівно півстоліття тому поет-фронтовик, учасник тих боїв написав страшні у своїй правді рядки:
« Будь проклят 41-ый год, Ты, вмёрзшая в снега пехота…» Так для чого ж усе-таки людям потрібні війни? Авжеж, не для того, щоб отак восени десь у Тамбові з’явився привід для написання військового маршу?

І тільки таке диво, як мистецтво і геніальність митця, здатні благородити таку жахливу річ, як війна. І вже й не розбереш, що ж змушує тебе і радіти, і плакати водночас: сила мистецтва чи генетична пам’ять? Бо ж ти теж слов’янка.

Тому самі по собі гордовито розправляються плечі, коли по вулиці йдуть юні музиканти і грають цей марш. Маю вже на увазі конкретний дитячий зразковий ансамбль духових інструментів, що діє при Маслівському будинку культури (художній керівник І.В.Мироненко).

Дуже хотілося частіше чути цей чудовий колектив. Погодьтесь, що справжнє мистецтво, як і не розгублена пам’ять, можуть порятувати навіть у часи невизначеності, тобто міжсезоння. Варто тільки захотіти.

Т.Бережна с.Маслівка

Коментувати

Ваше ім'я:

Ваш E-mail:

Текст повідомлення:

Після додавання коментаря прохання почекати 10 сек. І оновіть сторінку. Коментар обов'язково буде добавлено! Не добавляйте коментар по 10 раз!