Досі не виходить з пам’яті

В Кип’ячці залишилося не так багато бабусь та дідусів, які пам’ятають страшний 33-й рік голодомору. Однак мені пощастило зустрітися з ними. Попросив розповісти про пережите. Ось що вони згадали:


Іван Іванович Гаманенко:

— В 30-і роки я працював помічником старшого кухаря в їдальні колгоспу «Нове життя». Звали того кухаря Лука Титович Овенко. Я рубав дрова, носив воду.

Пам’ятаю, як в їдальню приходило щодня все менше людей, бо окремі з них просто не доходили, помирали на шляху. А дехто і в їдальні помирав. Адже хіба можна було втамувати голод тим варивом? Я подавав його голодним, людям через віконце — кому в миску, кому в казанок по одному черпачку.

Крім того, мені і ще одному хлопцеві доручили збирати по селу тіла померлих людей і відвозити їх на цвинтар. Там були викопані довгі рови і в них кидали людей. Чого тільки мені не довелося побачити! Говорити страшно.

Досі не виходить з пам’яті одна жінка — Горпина Масло. У неї померли чоловік і діти. Але вона не поховала їх, а як з’ясувалося, залишила вдома. І тихенько їла.

Якось прийшов до неї в хату місцевий агроном і застав за страшною справою, але нічого не сказав. Що тут скажеш…


Онисія Степанівна Дуброва:

— Аби вижити в голодні роки, я з матір’ю
поїхала до сестри в Крим. Та у неї не було місця для нас, тому поселилися ми в сусідів.

Голодували в Криму не так, як у нас. Щодня кожній людині давали по 100 грамів хліба. А щоб більше заробити, ми ходили в поле полоти буряки. Туди раз на день привозили їжу — шматок хліба і черпачок супу.

Так і вижили. Через деякий час ми з мамою повернулися додому. Позичили в людей трохи картоплі, посадили її і вже потім не голодували.

Роман Зварич

Коментувати

Ваше ім'я:

Ваш E-mail:

Текст повідомлення:

Після додавання коментаря прохання почекати 10 сек. І оновіть сторінку. Коментар обов'язково буде добавлено! Не добавляйте коментар по 10 раз!