Секлета, Яринка, Оленка і я…

Маслівчанці Марії Гнатівні Сільченко 93 роки. Нині солдатська вдова є чи не найстарішою жителькою села. Про таких, як вона, можна і потрібно багато розповідати.

Хоча б заради того, щоб у непевній каламуті нашого сьогодення не втратити найголовнішого, ціннішого я прагматизм і суєту. Марія народилась у великій і заможній родині. Мала землю, худобу, реманент, атому у жодну із щойно створених колгоспних артілей сім’я вступати не захотіла. У них відібрали все, після чого глава сім’ї помер, залишивши семеро дітей.

Ще зовсім юною дівчиною Марія подалась до Криму. У Феодосії влаштувалась на фабрику. Можна було б якось і жити, але дуже тягло додому. Передчуваючи недобре, у 33-му приїхала провідати своїх.

Та мати вже вмирала від голоду, а меншого брата ще можна було врятувати. Марія метнулась назад, на станцію, а коли повернулась — і мертву матір, і ще живого брата уже відвезли на кладовище, до спільної ями.

Така «санітарна» робота непогано оплачувалась, тож і старались деякі активісти, хапаючи і мертвих і живих. «Я тих хлопців, як зараз, бачу. — розповідає Марія Гнатівна, — навіть прізвища їхні пам’ятаю».

Після всього пережитого залишитись би Марії назавжди у сонячній Феодосії, тільки їй здавалось, що немає кращого місця у світі, ніж її рідне село. Повернулась елегантно вдягненою та ще й у капелюшку, за що позаочі її прозвали панночкою.

Та й хай собі, Марії і не до того, бо неждано-негадано зустріла вона тут свого судженого, Олексія, який працював у МТС. Якось, взявши маленькі дівочі долоньки у свої, міцні і дужі, він впевнено сказав: «Ти по світу попоїздила, і я попоїздив. Досить. Тут будемо і жити, і трудитись, бо не ж наша з тобою земля».

Та щастя їхнє виявилось недовгим, як літній сон. Невдовзі забрали Олексія в армію, а потім почалась війна. Останнього листа на ходу писав на станції Гусятині «Бережи себе і дочку: Живий буду— вернусь!»
Скільки років потому вчувалось Марії оте «вернусь» у шелесті листя за вікном. І вітер нашіптував теж саме, і жайворонки щовесни це слово виспівували. Та ні, не вернувсь.

В окупацію бідувала разом з усіма. Проте, що її дядько Олександр Архипович Чемерис був зв’язаний з партизанами — загоном Івана Приймака та загоном ім.Шевченка із Григорівки, що біля Великого Букрина, навіть не здогадувалась.

Влітку 1943 року ці два загони об’єдналися і вже у вересні стали активно допомагати радянським військам, які намагались закріпитись на Букринському плацдармі. Вони постачали їм зброю, пальне, продукти. На маслівському потужному паровому млині працював підпільник Ульян Артемович Хоменко.

Дядько, нічого не розповідаючи Марії, тільки сказав: «Треба відвезти борошно», — і Марія повезла. Про себе не думала, однак, вручивши вантаж, хотіла ще й взяти розписку, бо дядько ж з неї спитає. У відповідь на таку наївність почула: «Да что ты девочка. мы же вас спасаем!»

Та визволення чекали ще майже півроку Відступаючи, фашисти хотіли знищити у селі все, тому 14 трофейних корів і 20 коней колгоспники розібрали по домівках, бо їх ніде було утримувати. Та через чотири роки зруйноване війною господарство уже мало 120 корів і вийшло на довоєнний рівень виробництва.

Але те виробництво на своїх плечах гірко піднімали жінки, переважно влови. Серед них і Марія Гнатівна. «На фермі, біля корів, було нас четверо, —згадує вона.—Секлета. Яринка. Оленка і я, усі вдови».

Місцева преса на початку 50-х писала про маслівський колгосп імені Сталіна: «Серед працівників ферм шириться соціалістичне змагання. Кращих результатів добилась доярка Секлета Юхимівна Різник. Від кожної фуражної корови станом на 1 лютого вона надоїла по 923 кг молока…».

А Марія Гнатівна із своєю коровою-рекордсменкою на ім’я Строга не раз. їздила на виставку передовиків сільського господарства. Отримувала і премії: то відріз на костюм, то хустку обкидну. Жили ж убого, а простіше — у злиднях, але дуже дружно, допомагаючи одне одному.

Солдатці із трьома дітьми Марії Іщенко гуртом поставили із глини хату. Не обійшли і Марію Гнатівну. якій і жити після війни ніде було. Горе та біда змусили сільських жінок освоїти майже «всі будівельні професії. Та чи ж цікаво тепер знати країні, що явні переживає справжній будівельний бум, як то солдатська вдова; зводила хату по війні.

Чи не найтеплішими словами згадує Марія Гнатівна Василя Івановича Батуру, який у 1958 році очолив колгосп: «Дорога людина, скільки він бідним І допомагав, особливо вдовам!». «Не знала я кращого керівника, ніж він».— вступає в розмову і Галина Олексіївна, донька Марії Гнатівни.

На ферму вона прийшла на зміну матері і пропрацювала там 30 років, була нагороджена орденом «Знак Пошани». І те все тепер теж у минулому: і колишня слава колгоспу. і звитяжна праці його трудівників. Ніби віднесене воно вітром у небуття, у яке одна за одною відходять Секлети, Ярини та Оленя.

Але ж пам’ять має залишатись, а з нею і надія, допоки ми ще можемо сказати: «Це ж наша з вами земля, тут лам і жити, тут і трудитись».

Т.Бережна

Коментувати

Ваше ім'я:

Ваш E-mail:

Текст повідомлення:

Після додавання коментаря прохання почекати 10 сек. І оновіть сторінку. Коментар обов'язково буде добавлено! Не добавляйте коментар по 10 раз!

Коментарі :