Страшний рік

У 1933 році у моєї бабусі Наді померло четверо дітей — Ваня, Вася, Галя і Наталя. Плаче, було, нині покійна бабуся, розповідаючи пошепки. Вголос боялася, щоб ніхто не почув. Бо за такі речі можна було і за грати потрапити.

— А діточки, — розповідала бабуся, — ходять по хаті пухлі та голодні, зазирають по кутках, шукаючи щось — їстівне. А потім усі четверо поля гали, заснули та так і померли. Ми з дідом зняли їх з лежанки, обмотали ряднами, бо ні з чого було труни зробити. Та так і поховали, ледве викопавши ями. Бо самі ж теж голодні і сил не мали.

86-річна бабуся, Любов Захарівна Куделя, теж нині покійна/ розповідала мені про свою біду. Уже в 24 роки вона залишилася без чоловіка з п’ятьма малими дітьми. Того голодного 33-го року не знала, де взяти хоч якоїсь їжі, аби нагодувати свою малечу.

— То піду назбираю мерзлої картоплі, — пригадувала бабуся, — а то буряків. У сусідів була корова. Інколи принесуть моїм діткам з півлітри молока. Розіллю їм по крапельці. Вони і тим були задоволені.

Так ми діждалися літа, коли почав колоситися хліб. Діточки ожили, стали виходити на вулицю погуляти чи й до річки. А одного разу пішли в поле. Нагулялися там, наїлися зеленого жита. Пізно ввечері повернулися додому і полягали спати, а на ранок вже й не прокинулись. Скільки я за все своє життя відплакала, скільки відтужила…

Добре пам’ятаю 1947-ий рік, мої старші товариші ходили в поле збирати колоски. І я, 5-річний, теж брав торбинку і йшов з ними. Ноги босі, порепані. Стерня низенька, колюча А як боліла підошва, коли наступиш, було, на гострого шпичака. Та боліло й інше.

Буває, прогледиш об’їждчика, який стеріг поля, щоб ніхто нічого не брав, то і скуштуєш на своїй спині його батога із товстої сириці. А тоді ще й колоски забере та по полю розвіє.

Був серед нас хлопчик на ім’я Вася. Отак збирали ми колоски. Раптом хтось із друзів вигукнув: «Об’їждчик!». Діти розбіглися, хто куди» Василько забіг у колгоспний став, підняв над головою торбинку з колосками і так стояв більш як дві години.

Об’їждчик все чатував, думав, що хлопець змерзне та вилізе з води. Може б і діждався. Коли це до ставу підійшли косарі, що поверталися з поля. Вони стали совістити об’їждчика, що пристав до малої дитини. Чи соромно йому стало, чи надокучило чекати, доки вилізе малий, пішов собі геть.

Один з косарів увійшов у воду і виніс хлопчика на берег. Малий так закляк, що не міг і кроку ступити. Чоловіки відтерли йому ноги і все тіло, а тоді бідолаха нарешті зміг стати і поволі пошкандибав додому, несучи в руках дорогоцінний скарб — торбинку з колосками.

Той випадок так запав мені в пам’ять, не виходив з голови, не давав спокою.

Зрештою народилися рядки:

Ми із братиком.
По полю шли навпрошки
І в торбиночці маленькій
Несли колоски.
На коняці їхав дядько,
Брата в став загнав,
А мене, тоді маленьку,
Конем потоптав.

Я.Синявський, вчитель-пенсіонер, краєзнавець, с.Олександрівка

Коментувати

Ваше ім'я:

Ваш E-mail:

Текст повідомлення:

Після додавання коментаря прохання почекати 10 сек. І оновіть сторінку. Коментар обов'язково буде добавлено! Не добавляйте коментар по 10 раз!

Коментарі :