Сталівка: село померло молодим

Неподалік села Кип'ячка є мальовничий куточок, довжиною приблизно три кілометри, а в ширину метрів 800. Праворуч широкими рукавами розкинувся ярок, зліва веселить око різнобарв'ям квіток, соковитими травами рівнина. А поруч виблискує річечка.

Можна годинами милуватися чудовим краєвидом і навіть не здогадуватись, що на цьому місці жили люди. Кохали, ростили дітей, працювали, сміялися і плакали, переживали радощі і горе. Саме тут розташовувалося село Сталівка. Та ось уже кілька десятиліть його немає...

Таємницю зниклого населеного пункту нам допомогли розкрити люди, які люблять і вивчають історію свого краю, та старожили, в пам'яті яких рідне село залишається жити до цього часу.

Відносно заснування Сталівки існує дві версії. Наприклад, Григорій Ісакович Ковровський, вчитель історії Кип'ячківської школи, місцевий краєзнавець, впевнений, що село народилося в результаті Столипінської реформи 1906 року, коли селянин дістав можливість отримати земельний наділ і господарювати на ньому самостійно. Однак архівних документів, в яких було б зафіксовано утворення села Сталівки до 1917 року, не знайдено.

Досить вірогідно, що цей хутір засновано на початку 20х років поселенцями з сусідньої Кип'ячки. Саме тоді радянська влада почала виділяти малоімущим селянам землю (так, до речі, утворилося декілька сіл на території теперішнього Миронівського району). Зате не виникає сумнівів щодо назви села, адже з існуючою легендою погоджуються і історики, і старожили. Ніби, обираючи місце для поселення, люди побачили поля з родючими землями, густими травами і красивою річкою. Хтось у захопленні вигукнув: "Станемо тут!" Так і назвали поселенці своє село Сталівкою, а себе сталівчанами.

Село з часом набрало сили, було щедре на дітей. Чи то в 1929, чи то 1930 році, згадують колишні сталівчани, а нині жителі Кип'ячки, Федора Єлисеївна Бордюг та Яків Антонович Проколій, в селі організували колгосп імені Сталіна. Вирощували хліб, діяла тваринницька ферма, розводили коней і овець. Був час, коли в селі нараховувалось до 80 хат, а в одній колгоспній ланці працювало 30 жінок.

Сталівка впевнено дивилась у майбутнє. Та історія вирішила по-своєму. Голод 33го, репресії, Велика Вітчизняна війна... Після війни Сталівка починає помітно занепадати економічно. Тож влада вирішила це питання просто приєднала село і господарство до сусідньої Кип'ячки і , як завжди трапляється в таких випадках, люди почали виїжджати з рідного села, у якого доля відібрала будь-яку перспективу.

Секретар Кип'ячківської сільської ради Н.Т.П'яна на наше прохання навела такі сумні дані. Вже на 1 січня 1986 року в Сталівці було лише 12 дворів, у яких жило 13 осіб. А через рік хат залишилося 4, жителів 6... У 1988 році в селі вже не жила жодна людина.

Колишня жителька Сталівки Федора Єлисеївна Бордюг веде розповідь про своє село зі сльозами на очах, часто перериваючи розмову тяжкими болісними зітханнями:

Я народилася в Сталівці 1925 року. Під час мого дитинства село мало три кутки та 67 дворів. В селі діяв колгосп, були своя комора, клуб, магазин і 4річна школа. Люди жили дружно. На родючих чорноземах щедро родив хліб, всіляка городина. А які кавуни гарні були в Сталівці! Після того, як у 1961 році нас приєднали до Кип'ячки, жити стало набагато важче. Доводилось ходити пішки досить далеко на роботу. Влітку ще нічого, а взимку, ви уявляєте як! От і болять тепер ноги, бо я їх відморозила. Та, що там казати! Так жилося не тільки мені.

Федора Єлисеївна із задоволенням погодилась показати територію, де колись розташовувалася її рідна Сталівка. Не втримала бабуся сліз, коли її нога знову ступила на рідну землю. В голосі старенької відчувалась і радість від того, що вона знову має можливість хоч поглянути на милі серцю місця, і нестерпний біль від пустки, яка тепер тут панує. Дуже хотіла Федора Єлисеївна віднайти місце своєї хати, криницю, в якій, за її словами, була дуже смачна, солодка вода юності. Та, марно... Час все стер з лиця землі, затяг деревами, кущами, бур'янами. Знайшли ми лише кладовище, де похований бабусин племінник, знайомі, сусіди. Могилки прибрані і охайні. Не забувають люди тих, хто тут спочиває.

Під час розмови Федора Єлисеївна згадувала односельців. Одними з них була сім'я Кардашів, яка з не багатьма іншими ще залишалася в селі після її від'їзду. Ми вирішили дізнатись, як склалось подальше життя цієї родини? Як виявилося, Ганна Антонівна Кардаш проживає нині в Кип'ячці. Чоловік її вже помер. Колишня сталівчанка з великим сумом розповіла про останні дні Сталівки.

— Так , як ми переїжджали з чоловіком зі Сталівки в Кип'ячку, не дай, Боже, щоб хтось так переїжджав! Мені дуже боляче про це згадувати, розридалась бабуся. Яке ж гарне село було! Ми держали пасіку, тримали корівку... На початку 80х років у селі ще стояло чотири хати, в яких жили люди. Хоча, правда, хати розміщувались в різних кутках. Жевріла у нас надія, що щось зміниться на краще. Нею і жили, але насправді розуміли допомоги чекати немає від кого. Лікаря навіть викликати проблема, зв'язку ніякого. Страшило ще й те, що вешталися селом чужі люди, прагнучи чимось поживитись. Одного вечора до нас прийшла біда до двору під'їхала машина, з якої вийшло п'ять здорованів в чорних масках. Чоловіка якраз не було вдома. Я хотіла увімкнути світло, та один бандит ударив мене по голові, лаявся, вимагаючи гроші. Закривавлена, я віддала все, що мали. Дивом залишилась живою. Хоч міліція і знайшла бандитів і вони отримали своє, та на душі легше не стало. Ми боялися, що наступного разу нас взагалі можуть вбити. Тому і вирішили негайно вибиратись до Кип'ячки. Через два дні після нашого від'їзду залишив село останній житель Сталівки Іван Михайлович Линець з сім'єю. Село вмерло...

Пробіжить ще кілька років, і природа доведе свою безжальну справу до кінця, зрівняє всі горбочки від фундаментів хат, розпорошить вітром залишки клунь, засипле ями від криниць, розмиє дощем і висушить сонцем на порох все те, що протягом майже століття створювалось невтомними руками сталівчан. І лише доки існуватиме кладовище, воно нагадуватиме всім, що тут колись жило село Сталівка...

Л. БОРИСЕНКО