Згадалось ветерану

Від порогу до хвіртки — чисто виметена доріжка. Аж боязко ступати брудними з вулиці черевиками. Та й за доріжкою по всьому подвір'ю ані смітини. Хто не знає, подумає, що живе тут охайна господарка, яка всьому уміє дати лад і домашніх привчає до порядку. А от і не вгадали. Бо господарює в садибі 90-літній самотній дідусь, шанована у Владиславці людина Павло Андрійович Кириченко. Незмінний механік крупозаводу ще з 30-х років і аж до виходу на пенсію. Була лиш тривала перерва, коли довелося вдягати шинель та брати до рук зброю. Починав з фінської, а повернувся вже після розгрому Квантунської армії.

... Червень 1941-го. Їхню частину обстріляли біля Жмеринки. Звідти і почали відступ. Через декілька днів зупинилися на спочинок біля Юхнів. Рідне село поруч. Навідати б близьких. Та командир суворо наказав не відлучатися за межі розташування частини. І все ж один з рідного села земляк ризикнув: соняшниками, через видолинок та й уже Владиславка. Скоро повернувся непоміченим і потім все Павла підбивав: "Збігай додому". Та він не наважився. Не боявся, а скоріше через власну дисциплінованість, усвідомлення того, що накази командира повинні виконуватися беззастережно.

А далі був шлях на Канів, переправа понтонним мостом, Полтава, Харків, Сталінград. У військовій біографії Павла Андрійовича Кириченка чимало бойових сторінок — форсування Сивашу, ліквідація ворожого угрупування на мисі Херсонес, взяття Варни та інших малих і великих міст Європи. За це нагороджений багатьма медалями. А найдорожчі — "За відвагу" та "За бойові заслуги". З ними пов'язані особливі спогади.

— Наша частина пересувалася польовою дорогою, — поринає думками у воєнні роки Павло Андрійович. — Хліб уже скошено. Невеликі стіжки повсюди. А вже за полем — гайок. Раптом, звідки не візьмись, "Мессершмітт-110" у небі. Поливає нас вогнем. Всі врозтіч, хто-куди — до гайка, за дерева, під копички. Техніку покинули, рятуються. Я, будучи старшим машини, сидів у кабіні вантажівки поруч з шофером. Везли 56 ящиків снарядів — повен кузов. Як все те почалося, шофер вискочив з кабіни — і до гайка. А я не мав права лишати боєприпаси, бо відповідав за них і повинен був доставити за призначенням цілими і неушкодженими. Потім і собі виліз з машини. Дивлюся, а одне колесо зайнялося. На роздуми часу не було: давай руками землю гребти і кидати на вогонь. З кількох спроб таки загасив. А "мессер" тим часом коло зробив і назад повертається. Міркую: "Зараз по наших снарядах стрілятиме. Як їх врятувати?". І таки придумав. Швидко з стіжків добру купу наскладав поруч з машиною і підпалив. Дим одразу обійняв нашу вантажівку. Так що ні з боків, ні згори не видно. І сам там сховався. Той німецький винищувач ще трохи покружляв над нами, постріляв, а машину із снарядами не помітив. За кмітливість і за те, що не злякався, нагородили мене потім медаллю.

А другої медалі Кириченко був удостоєний вже на підступах до Сталінграда. Вони потрапили в оточення. Пробиралися до своїх переважно вночі, щоб бути непоміченими. І таки заблукали. Кириченка і ще одного бійця послали в розвідку з'ясувати, де вони знаходяться.

— Надворі ніч, темно і холодно, всюди зарослі, — розповідає дідусь. — Де шлях шукати, не знаємо. Раптом чую два німці розмовляють. А я німецьку знав непогано. Зрозумів, що вони на шляху тягач залишили. Метикую собі, що, значить, дорога близько. А куди вона веде, у них запитаємо. Тому набираюся хоробрості і гукаю до тих німців їхньою мовою. Вони стали йти на голос. Коли ж ми помітили їх, обережно підкралися ззаду і обох полонили. Доставили до своїх. Там уже полоненим "розв'язали язика". Потім і тягача їхнього забрали...

Завтра Павлу Андрійовичу виповнюється 90 літ. Поважний вік. Так багато пережито — і радощі були, і горе. В будь-якій ситуації він завжди залишався порядною людиною, підпорядковуючи кожен свій вчинок нормам людської совісті і моралі.

З ювілеєм вас, Павле Андрійовичу! Будьте здорові і живіть ще довго.

О. КОРНАЧЕВСЬКА