НОВИНИ # 31.4 - 26.11.2013  
Статті номера [ 1 2 3 4 5 ]

На війні, як на війні...


Василь Ничипорович ДАНИЛЕНКО народився 1919 року в с.Войково тодішнього Березанського району Київщини. Закінчив сім класів, Полтавський зоотехнікум. 1939 року 20-річного юнака призвали до лав Червоної Армії. Служив у важкій артилерії.
Війну зустрів під Томськом в Сибіру, де проходив дійсну службу. Вперше участь у бойових діях їх артилерійський полк Резерву Головного Командування взяв під Єльнею. А далі — битва за Москву, Курська дуга, звільнення України, Польща, Чехословаччина, Німеччина... Закінчилася війна для В.Н. Даниленка на шляху до Праги.
Два ордени Червоного Прапора і орден Червоної Зірки — вагоме свідчення героїзму і самовідданості захисника батьківщини.
Післявоєнна доля привела В. Даниленка в Миронівку та так і залишила тут назавжди. В Миронівці Василь Ничипорович створив сім"ю. Разом з дружиною виховали доньку. Не одне десятиріччя працював зоотехніком по племсправі в районному управлінні сільського господарства. А на заслужений відпочинок пішов з посади зоотехніка районної інкубаторної станці.
Василь Ничипорович, на наше прохання, розповів про війну щиро, без прикрас. Про війну, яку бачив, образно кажучи, і з парадного, і з чорного ходу.

Подвиг зенітників

Вересень 41-го. Наш артполк з-під Томська відправляють, нарешті, на фронт. Всі радісно збуджені — дамо німцям перцю! Тож подумки підганяли паровоз — швидше, швидше! Та раптом несподівано застряли разом з багатьма військовими ешелонами перед великою сибірською річкою Об. В чому причина? Як же ми були вражені, коли довідалися, що німецькі диверсанти підірвали один прольот залізничного мосту через річку. І таким чином загальмували рух військових поїздів з Сибіру до Москви на довгих три дні. І це в глибокому тилу .

Потім нас направляли то в одне, то в друге місце — Москва, Смоленськ, Горький на Волзі, Гороховецькі табори... Та ось наш ешелон іде в напрямі Єльні, де точилися криваві бої. Страху не було, всі прагнули зійтися, нарешті, з німцями віч-на-віч. І все ж в душі наростала тривога: невже ворог такий сильний, що так швидко дійшов до Москви .

На якійсь невеличкій станції наш артполк висадили, і ми своїм ходом взяли курс на Єльню. Серед поля на нас налетіло сім німецьких літаків. Зійшлися в коло для бомбометання. І раптом з невеликого гайка край курного шляху вдарила зенітка. Постріл — загорівся німецький літак. Другий постріл — задимів і почав стрімко знижуватись другий літак. Третій постріл — третій літак збито! Четвертий постріл — четвертий фашист горить. П'ятий — в небі на шматки розлітається ще одна ворожа машина. Два останні літаки просто втекли ..

Ми аж роти від подиву пороззявляли: оце герої! Наповнилися радістю серця — німця можна бити .

Колона наших машин і тягачів зрушила з місця. Та на шлях перед нею вибіг молодий лейтенант, гарячково махаючи руками — зупиніться! В чому справа? Молодший лейтенант попросив нашого командира полку дати йому довідку про те, що його зенітна батарея збила п'ять ворожих літаків .

—Ніхто ж не повірить! —благав молодший лейтенант. — Скажуть, що брешемо

Комполка таку довідку видав із задоволенням. Щасливі були і ми, рядові бійці.

Нагороду вручив Калінін

Під Єльнею стояли до жовтня. Мене призначили командиром відділення розвідки. Наше місце було на передовій. Виявляли важливі цілі, гідні вогню наших гаубиць, і передавали їх у штаб артполку. Наші гармати били по ворогу з закритих позицій, розташовуючись за 7- 10 кілометрів від передової. Ми, розвідники, корегували вогонь гаубиць.

Першого жовтня німці пішли в наступ. Зім'яли нашу оборону, що, прямо скажу, було не так і важко. Справа в тому, що оборону передової тримали солдати-призовники з республік Середньої Азії — казахи, узбеки, киргизи... Вони були не підготовленими до боїв. Така деталь. Як уб'ють когось із їхніх чи поранять, то вони всі збігаються купою до загиблого і починають жалібно кричати. А ворог відразу ж з мінометів по тій купі б'є. Мало хто залишався тоді з них живим .

Наш командир дав команду: зайняти оборону! А патронів до трьохлінійок обмаль. Штиками билися, гранатами... Посилає командир мене та мого бійця Афоніна за патронами до машини, що неподалік стояла з боєприпасами. Біжу і бачу, як ця машина від прямого попадання ворожого снаряда вибухнула. Заховався в ярок, а там солдат-узбек біля 76-міліметрової гармати сидить. І снарядів — море. За моєю командою розвернули гармату і почали стріляти по німецьких танках. Один танк загорівся .

Вдарили і по піхоті. Німці почали відступати, а наші пішли в атаку. І відбили у ворога хутір з семи хат. Аж тут на нашу гармату налетіло два хрестатих літаки. Бомба розірвалася поруч. Мене і Афоніна присипало землею, Мамедов (таким було прізвище солдата-узбека) нас відкопав. Всі троє отримали контузії. А відтак потрапили до медсанбату .

— Так, добре, що ви з'явилися, — сказав нам командир, коли через два тижні повернулися в свою частину. — Ось документи, їдете завтра із політруком у Кремль

—Чого?— здивувалися ми .

—Там про все дізнаєтесь! — відрубав командир .

І ось ми в Кремлі. Завели нас до великої і гарної палати, в якій вже було багато військових. Заходить до палати якийсь чоловік у цивільному і звертається до нас .

— Ми зібрали вас тут, щоб вручити державні нагороди. Це робитиме Голова Президії Верховної Ради СРСР Калінін. Він людина старенька, то дуже вас прошу при врученні нагород не тиснути руку Михайла Івановича. А то від радості дехто не стримує своєї сили .

Ось тоді тільки до мене, як і до Мамедова і Афоніна, дійшло — нас нагородили! Але чим? Виявляється, значним і дуже почесним на той час орденом — Червоного Прапора .

Калінін побажав мені добра, прикріпив орден до гімнастерки. І простягнув руку зі словами "Вірте, ми обов'язково переможемо!" А я все боявся доторкнутися до його пальців .

В тюрмі на Луб'янці

Жовтень 41-го. Наш артполк зайняв бойові позиції на околиці Москви в Мар'їній рощі. Одного дня з солдатами пішли в лазню, помилися, отримали свіжу білизну .

— Давайте сходимо на Красну площу, — запропонував хтось із солдат. —Кремль побачимо, Мавзолей. А то раптом більш не випаде нагода .

Так і вирішили. Йдемо, а на вулицях столиці страхіття робиться. Тротуари, проїжджа частина людьми забиті. Всі кудись біжать, молоді і старі, матері з немовлятами на руках, підлітки. Хтось мішки з якимось майном на плечах тягне, хто чемодани, хто напхав речі на дитячу коляску, хтось із ручним візком... Паніка охопила москвичів. Вони тікали від німців... На цей потік нібито збожеволілих людей було і боляче, і страшно, і зле дивитися .

— А ми цю сволоту повинні захищати! — плюнув услід втікачам один з наших солдатів. Всі тривожно мовчали .

— Стояти! — раптом пролунав наказ. Перед нами з'явився лейтенант з автоматом і два червоноармійці з гвинтівками. Зброю націлили на нас. — Ви затримані. Вчините опір, розстріляємо на місці .

Ми нічого не зрозуміли, але побачили — стрілятимуть! Привели нас в тюрму на Луб'янці. Загнали в камеру. А там таких, як ми, десятки. Виявляється, заарештовували панікерів, втікачів з фронту, тобто дезертирів. І нашу групу до них зарахували .

Другого дня вранці завели нас до одного з кабінетів. Там сидів майор НКВД і якийсь цивільний .

— Ну, що, зрадники? — зловісно запитав майор. — Німця злякалися? Втекти захотіли? Буде вам, в найкращому разі, штрафбат. А, може, і кулю скуштуєте. Зараз розберемося .

Я виступив наперед і став пояснювати, що і як трапилося. Раптом майор питає— Ти з України?

— Так, — відповідаю, — з Київщини. З першого дня війни воюю— І я з Київщини, — чомусь зрадів майор. — Добре, земляку повірю. Ось вам перепустка, сходіть подивіться на Кремль, на Мавзолей і в частину негайно!

— Зрозуміло, товаришу майор, не підведемо, — дружно дали слово мої бійці

Але все ж таки, хоч і мали перепустку, подивитися на Кремль і Мавзолей не пішли — перехотілося.

Парад на Красній Площі

7 листопада, в річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, нас підняли рано. Добре нагодували, перевірили зброю, прискіпливо оглянули обмундирування. А треба сказати, що одягнені ми були добряче. Кожен солдат мав піми, це такі сибірські валянки на твердій підошві, хутрову безрукавку, чудовий білий кожух, ватяні штани.

Вже в строю вислухали наказ: ми братимемо участь у військовому параді на Красній площі. —Постарайтеся йти в ногу і взагалі, наберіть геройського вигляду. Можливо, парад прийматиме сам товариш Сталін, — сказав комбат. Від того стало гаряче, спиною побігли мурашки. Невже ми побачимо вождя? Сталін і справді стояв на трибуні Мавзолею. Він нічого не говорив, лише привітно махав рукою солдатам, що рівними рядами, мовчки, проходили Красною площею. Всі ми не відривали очей від трибуни. Це ж тільки сказати: ми бачимо живого Сталіна!

Ми готові були здійснити будь-який подвиг. Навіть вмерти за Сталіна, за Батьківщину .

Після параду наша частина вирушила на фронт .

Осліпли від голоду

Взимку 1942 року я вже був старшим сержантом. Стояли в обороні поблизу підмосковного міста Гжатськ, нині Гагаріно. Весь час надокучав не так мороз, як голод. На день бійцеві видавали 350 грамів чорного, з різними домішками хліба і 150 грамів крупи. Правда, окропу вдосталь... З такими харчами стокілограмові снаряди не потягаєш. Всі дуже схудли, від вітру хиталися. А під весну ослабли очі. Вдень ще так-сяк, хоч і в тумані, але щось ще бачили. А тільки починало сіріти, сліпли повністю. Про яку тут стрільбу з гармат могла іти мова! Тут аби ложкою до рота втрапити.

От тоді командування вдарило на сполох. Нас відвели на відпочинок. Лікарі посилено напували солдат відварами з соснових бруньок. І їжі стали видавати більше. Ввели в раціон м'ясо —175 г на день, 2 кг картоплі і 1,2 кг хліба. Через два тижні справи пішли на лад Зрозуміло, цьому сприяло й те, що ми, нарешті, змогли виспатися — спокійно і у відносному теплі.

Постріл по кабіні

В грудні 43-го наш артполк поїздом відправили на Київ. Стали на якійсь станції. Кажуть — Яготин. Так це ж до мого рідного села зовсім недалеко! Побіг до комбата, прошусь:

— Відпустіть додому хоч на день, три роки рідних не бачив— Не маю права, — відповів комбат, — це тільки генерал може вирішити . Я до генерала. Той, добра людина, дав мені відпустку на два дні. Зліз я з ешелону на станції Березань. А звідти до мого Войково залишилось кілометрів 20. Треба йти... Аж серед поля доганяє мене вантажівка військова. Махаю водієві — стій! А той і не думає, знай собі на газ тисне. Тоді я спересердя зірвав з плеча трьохлінійку і вистрілив по кабіні. Вантажівка з'їхала на узбіччя і стала. Я до неї, а холодний піт виступив на чолі — невже водія вбив? Ні, живий, на підлозі кабіни ховається. Відчинив я дверцята, а водій з переляку і очі примружив.— Підвези до села Войково, — звертаюся ласкавим голосом до нього. — А тоді їдь, куди тобі треба. Зрозумій, мені ж всього два дні дали відпустки. А я поки дійду пішодрала до села та назад, то вже не буде коли і з матір'ю побачитися. А за те, що стріляв, вибачай, будь другом.— Добре, — повеселішав водій. Добре то добре, думалось мені. А як він приїде в свою частину, та поскаржиться, та покаже дірки від моїх куль? Чи не загримлю я прямим ходом у штрафбат? Але що поробиш, вже нічого назад не вернеш . Підвіз мене водій до самої материної хати і поїхав. Я в хату, а там — гульня. Спершу подумалося, що на мою честь. Але звідки мама могла знати про мій приїзд? А тоді дійшло. Сьогодні ж 19 грудня, Святого Миколая, храм у селі. От і сіли за святковий стіл мама, брат-інвалід, сестра з дочкою. Тут і я... Щасливим сльозам і радості не було меж.

Так і трапилося, що був я вдома не два, а всі три дні. Час і до військової частини, нарешті, повертатися. Сів на станції Березань на товарняк і доїхав до Борисполя. Нема нашої частини. Кажуть, у Дарниці. Я пішки по шпалах туди. Теж нема. Шукайте в Києві, порадили. А в Києві зустрів землячку, дівчину з нашого села. І залишився у неї на добрих п'ять днів Ненароком, від дівчининого брата, який служив у військовому ансамблі пісні і танцю, почув, що нібито наш артполк дислокується в Ірпені. Добрався туди. Але і там наших уже не побачив, вони взяли напрям на Житомир. Ось тільки там і наздогнав своїх.

Випили отруєного вина

Коли повернувся із таким великим запізненням до свого артполку, думав, що добряче перепаде на горіхи. Але командир сказав коротко — скидай валянки, одягай чоботи і веди своїх бійців у бій. Німці активно наступають, треба їх зупинити . Після напруженого бою комбат прислав нам їжу — суп, ковбасу і котелок вина. —Звідки це добро? —питаю.

— Від німців вино залишилося, — пояснив комбат. Наш лікар перевірив — нормальне, можна пити. То дай хлопцям, нехай душу зігріють.

Пили всі, і командири, і рядові. Я ж раз ковтнув і відразу ж виблював, не прийняв мій шлунок того вина.

А під вечір майже 400 чоловік померли. Вино спеціально німці отруїли. 138 солдат ще живими до госпіталю доправили, і мене в тому числі. Але тільки чотири солдати з тих 138 залишилися жити...

Орден за Одер

Німці, обороняючись з останніх сил, закріпилися на річці Одер, одній з найбільших річок Німеччини. Форсувати її з ходу не вдалося. Мене, вже лейтенанта, командира взводу управління, викликав командир полку:— Бери, Даниленко, своїх бійців та два десятки піхотинців і спробуйте перебратися тихенько на той берег в село Ейхенрід. Бачиш, там вогник світиться, мабуть, військовий об'єкт. Нам дані про ворога вкрай потрібні. Річку ледь льодком стягнуло, не пройти. Один з передбачливих досвідчених піхотинців захопив з собою метрів 100 добрячої мотузки. Ось так, тримаючись за неї, повзком по льоду, потихеньку переправилися через Одерю

На тому березі панувала тиша. А біля того будиночку, де світилося, вартовий ходить. Як дізналися пізніше, стара людина із фолькштурму. Хлопці йому ножа під бік і в хату ввірвалися. А там лише двоє таких самих фолькштурмістів. Що вони добросовісно розповіли, ми передали в штаб. А звідти наказали зайняти в селі оборону і триматися, поки наші частини не форсують Одер. А вранці німці атакувати почали, вели шалений артилерійський обстріл, хотіли нас із нашого невеликого плацдарму в Одер зіпхнути. Нашим ніяк не вдавалося навести надійну переправу. Що артилерія ворога влучно била, що погодні умови були надзвичайно складними — поверх льоду пішла вода... Три дні ми утримували свій плацдарм, відбивали оскаженілого ворога.

За проявлений героїзм шістьом піхотинцям з моєї групи присвоїли звання Героя Радянського Союзу, іншим дали ордени. Мені особисто — знову орден Червоного Прапора, моїм бійцям дісталися кому орден, кому медаль. Багатьох нагородили посмертно...

На легковику ГЕРИНГА

Від Одеру дійшли з боями до ненависної нам столиці третього рейху. Наш артполк не встиг облаштувати бойові позиції на околиці Берліну — в Потсдамі, як надійшов наказ: на Прагу! Там проти фашистів повстали чехи і просять Червону Армію прийти на допомогу. Туди ж — на Прагу — йшли танки з піхотою на бортах. Нашому взводу управління поставили завдання: розвідувати обстановку, щоб, бува, на марші не вдарив зненацька ворог. Пішки багато не побачиш. Тож пересіли на велосипеди, які, що гріха таїти, конфіскували у німців. У них тоді в кожному дворі був велосипед, і не один. Їхали через Дрезден. Моторошно було дивитися — не місто, а суцільні руїни. Говорили, що це постаралася авіація союзників — американців і англійців. Німці в Дрездені вчинили нам незначний опір. В ніч з 5 на 6 травня вони вивісили білі прапори. За Дрезденом неподалік автостради побачили обнесений великим і міцним парканом чималий будинок, який швидше був схожим на замок. Хвіртка і ворота виявилися замкненими. Але хіба це для нас, фронтовиків, перешкода? Назустріч нам вийшов немолодий вже німець. Він, як зміг, пояснив, що це дача Геринга, командувача військовою авіацією Німеччини, другої людини в рейху після Гітлера. Зрозуміло, це нас зацікавило. Побродили великими кімнатами, що були гарно обставлені старовинними меблями. За дачею надворі побачили гараж. А в гаражі стояв новенький легковик, що сяяв чорною фарбою і нікельованими деталями. Автомобіль був з відкритим верхом. Всі загорілися — поїдемо до наших на автомобілі Геринга. Оце заздритимуть! Але ж бензину немає. "І де його взяти, не знаю",— розвів руками наглядач дачі.— Та що там говорити! — розсердився один із бійців, схопив наглядача за плече і штовхнув до стіни. А сам відбіг на декілька кроків, підняв зброю, націлив на німця: — Або бензин, або життя! Бензин знайшовся відразу. Повен бак налили та ще й дві каністри прихопили. В машині помістилися всі 12 бійців. Хто на крилах примостився, хто на підніжках стояв, а хто і на капоті. Особливо задоволеними були ті, хто встиг всістися в комфортні шкіряні сидіння. Мене ж, як командира, посадили спереду. І в дорогу з вітерцем! Штаб наздогнали кілометрів через п'ятдесят. Я почав доповідати командиру полку, та той нетерпляче перервав мене, блискучими від радості очима розглядаючи автомобіль:— Геринга, значить, легковик? Спасибі, хлопці, за такий несподіваний, але такий чудовий подарунок— А твій рапорт, Даниленко, — обняв мене за плечі командир, — уже застарів. Німці здалися. Перемога, лейтенанте, перемога!

Записав Віктор ГЛУЩЕНКО

<<<< Назад