Пустовіти: Погляд через роки

Наприкінці 1979 року ми приступили до будівництва адміністративно-культурного комплексу, вартістю 630 тис. крб. Нагадаю, карбованець тоді був дорожчий нинішнього долара. Об'єкт мав архітектурно завершити комплекс споруд в центрі села — двоповерхову школу, дитячий садок, ФАП, поштове відділення, пам'ятники воїнам-визволителям і жертвам голодомору.

Проект новобудови ввібрав у себе адміністративне приміщення, фойє для ритуальних заходів, Будинок культури з глядацьким залом на 400 місць, радіотелефонний вузол, бібліотеку, музей, спортивний зал, кімнати для занять художньою самодіяльністю.

Сумнозвісна постанова ЦК обірвала наші задуми. Ми стояли на роздоріжжі: старий Будинок культури знесли, а новий не спорудили. Село залишилось без осередку дозвілля і відпочинку. Люди, особливо молодь, виявляли своє незадоволення.

Секретарем партійної організації тоді працював Петро Андрійович Білобров, а головою сільської ради Василь Федотович Притула — люди енергійні і заповзятливі. Зібралися ми і написали слізного листа в обком партії. Невдовзі отримали відповідь з посиланням на постанову ЦК. Два роки пішли у нас на переписку з різними інстанціями. А тим часом новобудова заросла бур'янами.

Одного разу я дізнався, що в Каневі була подібна ситуація. Керівники господарства звернулися безпосередньо до Генсека Леоніда Ілліча Брежнєва і той допоміг. Тоді і народилася ідея відрядити в ЦК КПРС Петра Андрійовича Білоброва. Два тижні ми чекали його з Москви. Приїхав наш посланець і розповів, що побував на прийомі у високого партійного чиновника Миколи Івановича Кригіна. Той уважно вислухав посланця і при ньому зателефонував у Київський обком партії. Трубку зняв Микола Веремійович Ткаченко, який на той час працював секретарем обкому і відав питаннями сільського господарства.

— Чи знаєте ви село Пустовіти в Миронівському районі? — запитав Кригін.

—Знаю,—відповів Микола Веремійович. — Я працював у тому районі.

— Так от, у мене на прийомі секретар партійної організації з цього села. Скаржиться, що там призупинили будівництво адміністративно-культурного комплексу.

—Будемо будувати, — відказав колишній секретар Миронівського райкому партії.

— Знайте, Миколо Веремійовичу, цей об'єкт буде стояти на контролі в ЦК, — завершив Кригін і поклав трубку.

Але розмова на цьому не закінчилась. По приїзду додому нас з Петром Андрійовичем викликали в обком партії. Іван Степанович Плющ, на той час завідуючий відділом сільського господарства, почав вичитувати мораль за порушення партійної етики. Чому, мовляв, не вирішували питання на місці, а відразу подалися до Москви? Після тривалої співбесіди Іван Степанович зрозумів: якщо питання стоїть на контролі в ЦК, відступати нікуди.

Повернулися ми додому. А через кілька днів на об'єкті закипіла робота. Генеральним підрядником призначили Миронівський міжколгоспбуд. Його керівник Ігор Самійлович Савченко, обласні будівельні організації з розумінням поставились до нашої проблеми. 21 лютого 1985 року, на 5 місяців раніше запланованого, адміністративно-культурний комплекс було здано в експлуатацію. На той час його вартість становила 960 тис. крб.

Далі ми упорядкували кладовище, відновили історичні пам'ятки, збудували церкву, багато уваги приділяли розвитку виробничих підрозділів. Одним словом, зробили все, щоб село наше було найкращим не тільки в області, а й в Україні.