НОВИНИ # 38.1 - 26.11.2013  
Статті номера [ 1 2 3 4 5 ]

.. А очі випромінюють доброту


Цю симпатичну бабусю звати Наталія Левківна Шевченко. Мешкає вона у затишному будиночку у Вікторівці разом з донькою Любою Федорівною Осадчою. А завітали ми до цих жінок з доброї нагоди. 5 квітня, тобто сьогодні, Наталії Левківні виповнюється аж 90 літ. З'їдуться гості, щоб привітати бабусю Наталю з таким поважним ювілеєм. Вона вже вкотре полине думками у далекі-далекі роки свого дитинства, юності...

...Наталі виповнилося всього 9 літ, як залишилася круглою сиротою. Батька замінив 12-річний брат, а маму — 14-річна сестра. Була ще й молодша сестричка 5-ти років. Вони так і залишилися жити своєю дитячою сім'єю у батьківській хаті в Карапишах. Часто голодували і одягтися не мали в що, до перших морозів ходили босоніж. Але ніколи між ними не бувало сварок, не бувало зла і неприязні. Молодші слухали старших, а старші берегли малих. Вже тоді Наталя пішла працювати — пасла свиней, трудилася в полі.

А в 37-у її засватав симпатичний вікторівський парубок Федір Шевченко. Запросив жити до власної оселі. Скоро і донька Любочка народилася. А молодим так хотілося ще й синочка. І він буде. Але вже тоді, коли його батько поляже на полі бою. Так що не побачить сина ніколи.

І все ж не вірила похоронці, чекала завершення війни, потім ще рік по війні. А далі змирилася з втратою. Свекруха наказала невістці забирати дітей та свій нехитрий скарб і йти з її хати.

— Раз сина мого немає на світі, — наголосила, — значить ми тепер вже не рідня.

— Але ж куди підемо? — лиш спромоглася запитати Наталя, пригортаючи синочка до грудей.

— На Карапиші ідіть, там ваша хата, — відказала свекруха.

Невістка не сміла їй перечити, бо не вміла протистояти злу і нахабству. Але постаралася зрозуміти жінку, яка назавжди втратила рідного сина. Тому й не тримала зла.

Наталя не пішла в Карапиші, бо давно там не було батьківської хати. А привела дітей на їхній город, наділений по війні.

— Отут буде наша хата, — сказала дітям. А більше собі. Бо це їй самій на порожньому місці доведеться зводити стіни майбутньої оселі.

На толоку до вдови фронтовика зійшлося 90 чоловік. Так що за день край городу виросли стіни.

— Наварили ми тоді 12 зольників борщу, галушок, хліба напекли, — пригадує Наталія Левківна. І краєчком хустини сльозу витирає, бо починає згадувати, що не було в тій хаті ні вікон, ні дверей. І не мала вона, за що їх замовити. Пенсії на дітей за полеглого чоловіка одержувала всього 6 карбованців.

Знову ж таки люди допомогли. А вже вкривала хату разом з донькою.

— Нав'язала куликів з соломи, сама нагору вибралася, а Люба ті кулики до мотузки прив'язує і мені гукає, щоб тягнула. Отак помалу і накрили хату до холодів. Хоч ціле літо без даху в ній жили. — Бабуся на мить замовкла, а тоді знову продовжує: — Правда, разом із жабами. Понастрибують вони всередину хати і спати не дають, квакаючи цілу ніч. Федя дуже боявся, все то до мене, то до сестри тулився. А ми хлопчика заспокоювали, мовляв, жаби самі нас бояться, тому й розквакалися.

Знову бабуся Наталя кінчик хустки до очей тулить:

— Немає вже Феді, давно немає...

І поринає у свої думки. Син Наталії Левківни був серед ліквідаторів аварії на ЧАЕС у перші дні після трагедії, одержав чималу дозу опромінення...

У пам'яті бабусі перша холодна зима у тій хаті, коли і вода у відрі замерзала, й іній по стінах виступав. Аби геть не задубіти, 10-літня Люба разом з іншими дітьми ходила в Карапиші до скирти. По цілій ряднині наскубували соломи. На плечі — і пішки додому. Як пощастить, то й тричі за ніч приносили. А, бувало, сторожі доганяли малих крадіїв і підпалювали їм ту солому. То мусили кидати, щоб одяг не загорівся...

Свекруха не раз прибігала до неї з макітрами та рогачами, вигнана з власної хати рідною донькою. Скаржилася на дочку, показувала вибитого нею зуба, просилася переночувати. І Наталя, забувши всі образи, приймала стару жінку.

Працювала Наталя Левківна і в ланці, і в телятнику. Здоров'я не шкодувала, доки геть його не надірвала. З'явилися проблеми з серцем і судинами. І все ж вона знаходила в собі сили долати хворобу. І таки через 27 років постійних лікарень, численних консультацій навіть з професорами медицини зуміла одужати. Допомогли ліки, неодноразові переливання крові і невичерпний оптимізм, який виручав її завжди. Що ж до харчування, то вона не їсть сала, а лише пісне м'ясо. Любить молочнокислі продукти. Цукерок не визнає. Найулюбленіші ласощі — притрушений цукром хліб. Той смак вона винесла ще з дитинства.

У свої 90 літ бабуся не втратила оптимізму. Завжди на вустах посмішка, а очі випромінюють доброту. У цієї жінки взагалі немає не те що ворогів, а навіть недоброзичливців. Запитайте кого-небудь про бабусю Наталю у Вікторівці чи сусідніх селах. І вам обов'язково розкажуть, як смачно вона уміє готувати, особливо капусняк та холодець, який хліб пече та пиріжки! Тому запрошували куховарити, коли в людей події радісні і сумні.

В оселі бабусь Наталі та Люби завжди сонячно і тепло. Багато світла проникає через чисто вимиті шибки. Радують погляд квіти на підвіконнях, вишивані рушники. Тут ніколи не кричать, не лаються і не ледачкують. Бабуся Наталя стежить за порядком у кімнатах. І навіть уміє дати лад домашньому інкубатору.

Не хотілося залишати цих людей і їхньої привітної оселі, де поселилися любов, доброта, світлі помисли і надія на краще життя...

О. КОРНАЧЕВСЬКА

<<<< Назад