Війна відома і невідома

В роки Великої Вітчизняної війни загинув кожен шостий житель України. Фашистські окупанти зруйнували та спалили 714 міст і селищ, понад 28 тисяч сіл, позбавивши притулку більше 10 мільйонів чоловік. Перетворили в руїни понад 16 тисяч промислових підприємств і більше 200 тисяч приміщень виробничого призначення.

За високою огорожею Равенсбрюку

У нашій хаті поселився смуток. Мене, 18-літню, збирали в далеку дорогу. Та що там збирати: невеликий вузлик з такою собі одежиною та трохи їжі. Хоч дорога справді далека — в Німеччину. На роботу. З нашого Липового Рогу забрали аж 58 чоловік. Попереджували: хто спробує тікати, натомість заберуть когось з близьких. Цей тягар смутку, розпачу і відповідальності за сім'ю ліг тоді на мої плечі.

В німецькому місті, назву якого забула, багато липоворізьких дівчат потрапили на фабрику, де нам доводилося перемотувати нитки. Німкеня-наглядачка весь час втовкмачувала, що майбутнього у нас немає. Це було боляче і образливо. Тому якось, змовившись, вирішили тікати. З собою взяли лише трохи солі. Йшли вночі, бо вдень дорога була небезпечною. Могли піймати. А за пійманих втікачів німців нагороджували. Переховувалися в полях та лісах. А через 5 днів, знесилені важкою дорогою, мокрі, голодні натрапили на німецьких солдат. Ті нас затримали. Пайками ділитися не хотіли, а за гроші дали трохи хліба. Я їла і навіть не відчувала, як з рота текла кров. Це травмувалися скоринкою пухирці, що там утворилися.

Нас поставили працювати на військовій кухні, так що про голод трохи забули. Але це тривало недовго. Навіть не знали, яке важке випробування готує нам доля.

В один із днів привезли до високої бетонної огорожі, з оглядовими вежами, колючим дротом під електронапругою. Видали смугастий одяг. Це був жіночий концтабір Равенсбрюк.

В центрі двору, порушуючи сірість та одноманітність табірних будівель, приковувала увагу в'язнів велика клумба з яскравими квітами. Дивитися на ту красу було єдиною втіхою. Хоча це суворо заборонялося. Як дізналася я раніше, в тій клумбі було поховано улюбленого пса наглядачки Емми. Вона часто стояла тут і плакала, а от з в'язнями була досить жорстокою.

...Ми шили маскуючі штани для солдат. Робочий день тривав 12 годин. Годували бруквою, шпинатом, несолодкою кавою. На день давали хлібину з тирсою на п'ятьох.

І досі не можу забути той до нудоти смердючий дим, який цілодобово звивався в небо з крематорію. Там закінчили своє життя багато моїх подруг.

У важкій праці і тривозі пройшло тут довгих два роки і дев'ять місяців. А якось серед ночі всіх підняли по тривозі і вивели надвір. Дали потроху печива та погнали в напрямку фронту. Полонених хотіли використати для прикриття, бо авіація вже не давала спокою. Я була за крок від смерті, та все ж вижила.

Після звільнення не відразу потрапила додому. Оповідаючи пережите, не можу втримати сліз. Бо хто поверне молодість, здоров'я? І не лише мені, а й десяткам тисяч замордованих в'язнів Равенсбрюку.

Від Н.Є Макаренко записала учениця 11 класу Піївської ЗОШ Анюта Підвальна