Вікторівська майстриня

Марію Семенівну Рохманенко, жительку села Вікторівка, знають й поважають не лише односельці, а й жителі сусідніх сіл. Ні, Марія Семенівна не займається знахарством чи екстрасенсорикою і не вчиняла вона геройських вчинків, які б прославили її, вона просто майстриня, але Майстриня з великої літери.

Народилася Марія Семенівна Рохманенко у 1932 році в мальовничому селі Мисайлівка, що на Богуславщині. І як сама вона каже, посміхаючись, народилася з голкою в руках. Адже скільки себе пам'ятає, щось вишиває, плете або шиє. Першим наставником, помічником і порадником у неї була мама. Пізніми вечорами при тьмяній свічечці розкривала матуся дочці секрети своєї майстерності. А маленька Марія, до крові наколовши пальчики, старанно викладала хрестик за хрестиком і раділа, коли на полотні розквітали квіти, шуміли трави, посміхалось сонечко.

Пролітали роки. Марійка виросла, пережила війну, вийшла заміж, викохала двох діток. При цьому, не покладаючи рук, трудилася в колгоспі ланковою. Виконувала і перевиконувала плани, неодноразово була нагороджена грамотами і похвальними листами за сумлінну працю. Згодом люди обрали її членом правління колгоспу, потім депутатом сільської ради. Маючи невгамовну вдачу, вона встигала скрізь. А вечорами та довгими ночами Марія Семенівна чаклувала над своїми диво-творіннями.

— Бувало, очі закриваються від втоми,— пригадує бабуся, — а руки продовжують вишивати.

По неповторних виробах, вишиванках, плетиві, шиттю жінки можна читати і історію її власного життя, і історію неньки - України. Кожен витвір відображає пережите, відчуте, омріяне.

Зайшовши до маленької кімнатки, в якій Марія Семенівна і до сьогодні, незважаючи на свій вік (73 роки), шиє одяг, вишиває рушники, сорочки, наволочки, простирадла, картини, плете скатертини та серветки, ніби потрапляєш у казку і мимохідь задумуєшся: скільки ж це треба терпіння, наснаги, часу, щоб створити таку красу? Сама ж майстриня зізналася, що не прикладає для цього надмірних зусиль. Нові малюнки та візерунки народжуються в її уяві, серці, душі щохвилини і самі просяться на білосніжну тканину.

Турботи не дозволяють Марії Семенівні насолоджуватись рукоділлям досхочу вдень, тому вона з нетерпінням чекає вечора, ночі. І як тільки все навкруги затихає, заводить бабуся тихенько українські пісні, що полюбилися їй ще з того часу, коли співала їх у хорі разом з Марією Григорівною Лисенко, бере голку в руки і, немовби пензлем, починає вимальовувати різноманітні неповторні казкові картини.

Л. БОРИСЕНКО