Вечірня атака.

Моя мама у сім'ї була дев'ятою дитиною. А її брат Трохим— восьмим. От саме про нього, Трохима Анфимовича Сабадина, і хочу розповісти.

Любив він співати українські пісні. І дуже любив коней. Напередодні війни закінчив кавалерійське військове училище. Служив на монгольському кордоні. Був у добрих стосунках з начальником застави, який любив слухати українські пісні та гумор.

З початком війни начальника застави кудись відкликали, а дядька Трохима направили до Москви вчитися на розвідника. Тут вони випадково зустрілися. Причому, його недавній начальник тепер був комендантом Москви. Запрошував Трохима Анфимовича до себе працювати. Але той відмовився, бо дуже хотів на фронт.

...Воювали саме в Польщі. Дядько очолював розвідку дивізії. Під час наступу була помічена вогнева точка противника, яку розвідка не виявила. За таких умов батальйон не міг наступати. Комдив терміново викликав дядька Трохима і наказав через півгодини визволити місто, взявши на себе командування батальйоном.

Дядько виконав наказ. Прибувши на вогневу позицію, яку безперервно обстрілював ворог, зателефонував до комдива і попросив відкласти атаку до 18- ї години, мотивуючи тим, що на той час вже стемніє і противник буде не в змозі вести по них прицільний вогонь. Командир погодився. А коли стемніло, дядько дав команду: «В атаку!». Він першим вибіг з окопу. Бійці за ним. А далі вони перегнали свого командира. Тоді дядько вже з тилу давав команди. Противник пускав освітлювальні ракети, але ефекту вони не мали жодного. Те польське місто наші взяли, не втративши жодного бійця...

Під час війни дядька було тричі поранено, він нагороджений орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, медаллю «За відвагу» та багатьма іншими. Був начальником розвідки дивізії, служив у штабі маршала Баграмяна. Пішов у запас у званні полковника.

П. Макаренко. с. Росава