Кулешеве. Спогади.

На Київщині в Миронівських багатих краях ховаються садиби невеличкого селища Кулешевого. Таке ім' я в цього хутора. Дісталось воно йому від пана Куліша, що в старину володів цими землями. Хутірець маленький, із якихось півсотні садиб. Але примітний. І видно його здалеку, і чути. Стоїть хутір на найвищому місці тутешньої округи. Недарма ж за декілька років до Вітчизняної війни на могилі козацько-гайдамацької пори було збудовано височенну триногу. Десь метрів 15 висотою. Її поставила команда військових топографів за тріангуляційний знак. В хуторі її називали маяком.

Чим же славен хутір? Хуторянами. І тими першими поселенцями, завзятими хліборобами, і тими, другими, котрих виростили й викохали собі на заміну.

Доля цієї невеличкої громади степовиків складалася інакше від долі селян корінних сіл. Але також нерівно і тяжко. Як відомо, на п'ятому році Жовтневої революції селяни отримали землю в особисте користування по гектару на їдака. Частині македонців випали наділи за 5- 6 кілометрів від села. Коли ж ти туди доберешся? А сільський люд добре знає, що земля віддячує тому, хто в полі сонце зустрічає й проводжає. Ось і народилася мрія оселитися в степу коло свого особистого поля. За два-три роки нові землевласники обжились, влаштувались. В ріст пішла худоба, у двох прибувало птиці, піднімалися садки, народжувалась і росла дітвора. І тут прийшла тяжка пора — колективізація. Слідом на пухлих босих ногах прошаркав голодомор 33-го року. Та біда одна не приходить — почалася війна. Це страшне лихо нечисленне населення витримати не змогло. Кулешеве почало поступово занепадати.

За роки війни хутір виставив проти ворога 51 воїна-фронтовика, 4-х партизан і на додаток ще 3-х з числа поранених і окруженців. Тож всього 58 чоловік. Загинуло людей — 28. Усіх не перелічиш. Але як не назвати тих, життя яких війна обірвала у 17 або неповних 18 років: Ваню Гамана, Ваню Куреду, Васю Даниленка та 10-річного Мишка Гамана, що загинув у катівні гестапо разом із моєю сестрою Неонілою, дружиною Ногайцева.

Федір Степанович Ногайцев — кадровий військовий, старший лейтенант. У свій час служив командиром ескадрону дивізії «Червоного козацтва». За участь у фінській кампанії нагороджений орденом Червоного Прапора. З першого дня Вітчизняної війни — на фронті. В липні 41-го року йому з шістьма бійцями було доручено доставити в Потік наказ для командира полку, який захищав це село. Але вони не доїхали. Під Кулешевим біля маяка червоноармійці потрапили під кинджальний вогонь німців. Після бою в живих залишився лише Ногайцев. Та й то поранений в груди і в ногу. Його ледь живого знайшли в степу Юхим Карпенко разом із сином Андрієм і привезли на хутір. Так само випадково і ми вдвох з Іваном Гаманом зустрілись біля хати діда Юхима. Він попрохав нас сховати пораненого від німців. Цілий тиждень щоночі ми переносили офіцера з одного городу на інший. Про це не лише вороги, а й хуторяни не знали. Та одного разу хазяйка городу крайньої садиби довідалася про пораненого і відвезла його в потіцький табір військовополонених. Моїм сестрам пощастило «вихватити» його за медовий хабар, і через те, що назвались його племінницями. До весни 43-го Ногайцев мешкав у нашій сім'ї. А останній час окремо разом з Неонілою. Потім зник. Сестра пустила чутку — записався в Німеччину, але це не допомогло. Її заарештувало гестапо. Вже після війни ми дізналися, що Ногайцев був начальником штабу партизанського загону в Букринському Придніпров'ї. Він загинув в Чехословаччині в бою з німцями-карателями.

Мало хто знає, що в той час у Кулешевому був шпиталь для поранених воїнів, який розташовувався в порожній хаті Степана Бортного. Організувала його студентка Житомирського інституту Ірина Йосипівна Недоступ. Разом із жінками-солдатками вона днями чатувала біля колючого дроту потіцького табору, щоб випрохати в німців одного чи двох змучених людей, які начебто були їхніми родичами.

Одного разу їм пощастило — жінкам вдалося вихопити аж 12 «родичів». Привели на хутір, прибрали в хаті, нанесли соломи, обробили рани. Пригадую декілька прізвищ: Гриша Курбатов, Михайло Антонов, Роман Ткаченко. Через тиждень-другий, коли поранені зміцніли, їх розібрали по дворах, щоб, не дай Бог, німці не забрали назад. Двоє найтяжчих квартирували у нас. Це Михайло Антонов, який пізньою осінню «пішов на схід», а опинився у партизанах і загинув у 43-му році у Македонах, і Роман Ткаченко, інженер з Києва, який в жовтні «пішов додому». Після Перемоги працював науковцем в одному з інститутів Києва. В той же час у нашій родині знаходився і тяжко поранений Ногайцев. За версією — хворий родич дядя Собко.

Серед воїнів з числа хуторян, які захищали нашу батьківщину, було троє матросів. Це Степан Недоступ, старший матрос Дніпровсько-Дунайської військової флотилії, старшина Тихоокеанського флоту Василь Марченко, старшина І-ї статті Володимир Голуб. двоє цих хуторських хлопчаків на флоті пройшли добру формовку. їх загартованості вистачило на те, щоб після війни сісти за парту і вирости до командних вершин. Василь Іванович багато років успішно керував хазяйством колгоспів, а потім і на районних посадах пригодився. А доктор історичних наук професор Володимир Голуб і до цього часу читає цікаві лекції студентській молоді. В радянські часи він працював у Київсьукому університеті, а також у Софіївському та Ягелонському університетах. Така цікава деталь: наймолодший з братів Марченків Іван також подався у моряки. Спершу був військовим матросом на Північному Флоті, а потім перейшов на цивільний. Зараз десь там в далекому Мурманську, можливо, і капітаном уже став.

В числі кулешівців, якщо враховувати і онуків тих перших, є і науковці, працівники міністерського рангу. Наприклад, брати Андрій і Петро Лященки, науковець-хімік Галина Семенова, Віра Лященко, які ніколи не забували хутір і до цього часу підтримують міцні зв'язки зі своєю малою Батьківщиною. Частенько провідує батьківщину і політолог Михайло Шарпило. Але найбільше з числа кулешівців вийшло вчителів. Мабуть тому, що на хуторі ніколи не було своєї школи. Така доля в степовиків. Список фахівців можна було б продовжувати і продовжувати.

Сьогодні Кулешевому 80 років. Чим не ювілей? Але кому справляти свято? Декільком стареньким його мешканцям? Мені здалеку, аж із Росії, хочеться зігріти теплим добрим словом цю невеличку сторожу колишнього повнокровного селища. Привітати із святом, побажати здоров'я, щастя і радості. І не тільки їм, а й їх дітям та онукам, які хоч і далеко від рідного гнізда, але все ж таки кулешівці. В цьому році відзначалася і велика народна річниця — 60 років Перемоги у Великій Вітчизняній. Тепер читачеві зрозуміло, чому я взявся за перо і пишу ці спогади про рідний хутір.

Може Кулешеве відродиться і знайдуться молоді люди, які не дозволять загинути цьому знаному селищу? Селищу, яке по непорозумінню зарахували в неперспективне, куди перевели вівцеферму, а ті вівці повищипували з корінням трави на пагорбах Кулешівського яру і «з'їли», пробачте. сам хутір. Дай-то, Боже.

Микола ГОЛУБ, уродженець і ровесник хутора Кулешевогою. м. Шахти, Ростовської області.