Розділ: Шевченко Тарас Григорович
«Як умру, то поховайте…» — Шевченко Тарас Григорович — 1845
опубліковано - 12 червня 2020
переглядів - 3269
шрифт -
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ…»
Джерела тексту:
неповний чистовий автограф (рядки 1 — 15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);
чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 13);
чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 106 — 106 звор.);
список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 15).
Подається за збіркою «Три літа».
Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».
Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.
Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте…» — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте…» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На місці /751/ рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю…», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».
У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.
У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте…» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1 — 8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Черной Рады„ брат Василий мне выписал» (ІР НБУВ, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Як умру, то поховайте…», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).
Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 307 звор.), М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 38 звор. — 39); твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70, арк. 27 — 27 звор.).
З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 15). Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.
Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.
Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За першодруком виконано списки: на вклейці до примірника «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 96); у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 279), у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 268 — 268 звор.). За невідомими джерелами виконано списки у рукописних «Кобзарях» 1861 (ІР НБУВ, I, 1869, арк. 10 — 10 звор.) та (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 287 — 290); у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 16 звор. — 17 звор., криптонім власника: А. V.); другий з двох списків у збірнику О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 311 звор. — 312).
Рядки 1 — 8 вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 666, під редакційною назвою «Заповіт», яка надалі стала традиційною, і з різночитанням у рядку 7: «Були видні, було чути». Повний текст вперше надруковано у львівському журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 273 — 274) під /752/ назвою «Завіщаніє» з відмінами у 7 («Були видні, було чути»), 13 («Все покину і полечу») рядках, цей текст передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 215. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш вперше надруковано у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1907. — С. 283.
Поезією «Як умру, то поховайте…» завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» — поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.
З кінця 60-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М. Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 70-х років полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, — саме на цю мелодію «Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн. Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. — було створено понад двадцять гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм — кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо (Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 1. — С. 3 — 11).
Вірш перекладено багатьма мовами світу («Тарас Шевченко: „Заповіт„ мовами народів світу» / Упор. Б. Хоменко. — К., 1989).
Оригинал статьи: www
